Розділ «От тобі й Шаргород »

— Добре, що швидко зібралися, козаки... Там, ліворуч, сторожа польська не спить, нас чекають... Давайте вдаримо по них, і ця стіна буде в наших руках. Скоро вже почнеться приступ, от і допоможемо нашим швидко вибратися на стіни! — зауважив Петро.

Усі все збагнули, проте дивилися на десятника з німим запитанням: «А чи впораємося?» Розтягнулися ланцюгом і швидко пішли у тому напрямку, де засів на чатах Санько Голота. Він здогадався, що крадуться свої, і, вийшовши з темряви, неголосно вимовив:

— Сидять вони, Петре, там, нас не ждуть... Може, вдаримо?

— Вдаримо, Санько! — підтвердив десятник, і вони з оголеними шаблями кинулись до ворожої сторожі.

Звичайно, ляхи не чекали таких «ранніх» гостей, і за лічені хвилини на прохолодне каміння фортеці повалилися тіла захисників. Проте польська сторожа швидко оговталась та при своїй чималій чисельності стала відчайдушно відбиватися, а де й наступати на своїх кривдників. Зав’язалася пекельна сутичка, і з обох сторін раз у раз чулися крики поранених.

Трійко друзів поки що переможно били ляхів. Побіля них на каменях лежали вже шестеро польських вояків. Підлужний вправно орудував шаблею і вже вів рахунок на трьох забитих ним, але здійнявся такий галас від цієї сутички, що його почули польські захисники фортеці, які дрімали, і на це місце бігло більше десятка жовнірів.

— Хлопці, ланцюгом відступаємо, лінію тримайте... Скоро й наші прийдуть! — повторював Петро, а на нього натискали вже п’ятеро польських вояків.

Підлужний бився з двома жовнірами, а на декого вже насідали по три, а то й по чотири. Петро, вимахуючи шаблею, виглядав підмоги знизу або якогось захистку від ляхів, але марно: вже падали свої, і козацька кров стала поливати каміння фортеці. Аж тут він почув вигук Андрія:

— Десятнику, біля мене сходи на вежу! Пробивайтесь всі сюди! Підходьте, я їх тримаю!

Козаки стали гуртуватися ближче до вежі, яку було добре видно у променях нового дня, а ляхи, побачивши, що їхні вороги збираються там, почали кричати як різані:

— Не давайте!.. Давіть холопів до стіни! Січіть їх, не пускайте до вежі!

Але хлопці стали пліч-о-пліч, і полякам ніяк не вдавалося розбити їхній стрій. Гусак закричав щодуху:

— Дружньо нападаємо, і — ланцюгом швидко до сходинок!

Хлопці стрімголов ударили по перших рядах ворога, і поляки позадкували. З десяток вцілілих козаків швидко піднялися по сходинках до вежі. І вже тільки два жовніри могли одночасно битися з козаком.

— Тепер витримаємо, десятнику! Дамо перцю ляхам! — весело вигукувала козацька братія.

— Усім, хто не махає шаблями, відійти нагору і приготувати залп з мушкетів та пістолів! — наказав Петро і, першим вийнявши пістоль, всадив кулю у натовп ляхів, які насідали.

Інші козаки теж почали стріляти, тож поляки відкотилися від сходинок вежі, залишивши на каменях декількох забитих товаришів. Із тими ворогами, що боролися на шаблях, спритно справлялися Макар та Кузьма.

Тепер і з польської сторони стали лунати постріли, і двоє козаків звалилися від куль.

— На вежу, хутко!.. Нахиляйтеся! Усі до вежі, бо переб’ють нас тут! — несамовито волав Петро Гусак.

Коли всі забрались до вежі, десятник, напружившись, ледве зачинив за собою важкі ковані двері.