Розділ «Після розлуки »

Після від’їзду коханого чоловіка Даринка декілька днів не могла оговтатись, не знала, куди себе притулити, і якби не малий Миколка, який увесь час нагадував про себе, ладна була бігти по сліду Андрія, аби лише бути з ним разом. Потроху біль від безпорадності та спустошеність у душі стали притуплятися, а натомість прийшли нескінченні домашні турботи та думки про завтрашній день. Треба було не тільки турбуватися про дитину, а й займатися господарством, тим паче що цього року був гарний приплід від худоби. Добре підсобляли менші — брат та сестра Андрія, які могли повсякчас возитися зі своїм малим племінником Миколкою.

До їхнього селища доходили чутки про народне повстання, яке очолив Хмельницький, про перемогу під Жовтими Водами, і Даринка здогадувалася, що Андрій потрапив у самий вир війни з польською шляхтою. Частенько бував у них її батько Михайло і своїми розмовами про перемогу повстанського війська трохи вгамовував бентежні думки Даринки. Ще він розповідав, що Богдан домовився про мир з татарами і вони не підуть грабувати Україну, тому можна пожити, не страхаючись нападу.

Маленький Миколка вже ставав на ніжки і цупко хапав усіх, хто йому попадеться до рученят, більше за волосся, і весело при цьому верещав. Навідувались у гості і куми, які восени також чекали первістка. Орися весь час про все розпитувала Даринку і зі щасливою посмішкою погладжувала вже добре заокруглений живіт. Казала, що Тимко бідкався за Андрія, який пішов без нього на Запорожжя і воює з ворогом. Також до них вечорами «густо» зачастили, як говорив старший Миколка, коваль Петро з Варварою.

Коли Даринка згадувала свого коханого Андрія, на її лице спадав смуток. Ночами вона інколи майже фізично відчувала його обійми і чула ніжний шепіт просто у свої вушка: «Кохана, люба моя, чекай на мене... Я буду живий, повернуся до тебе і до нашого синочка...» Тоді вона кидалась рукою на місце, де колись лежав її Андрійко. Солодке видіння зникало, а виникало відчуття порожнечі та самотності. Вона хилила голову на подушку та молила Господа, щоб зберіг її чоловіка, і шептала слова, які повинні долетіти до коханого: «Андрію, хай береже тебе Бог, бережи себе, мій любий, я і наш синочок чекаємо тебе...» Тільки й бачила розраду та радість у маленькому Миколці, який був частинкою її чоловіка. Сон кудись зникав, і Даринка мовчки сиділа перед колисанкою, а як у хаті трохи просвітліє, роздивлялася свого синочка, шукаючи рисочки на обличчі, схожі з його батьком, прислухалася до дихання хлопчика. У вільний час або раненько, коли ще всі спали, вона в’язала Миколці то теплий жупанчик для гуляння по подвір’ю, то свитку, а холошиків вистачало на виріст — це вона запаслась ще при Андрієві.

Під кінець травня було вже зовсім тепло, і Даринку приходили провідувати її менші — братик Василько та сестричка Надійка. Вони радо тягали за собою зроблений Андрієм візок. Сидячи в ньому, їхній племінник радів від таких забавок та вимахував ручками: хутчіш!

Одного дня, в неділю, прийшли Василько з Надійкою та сказали, що запрошують у гості дід Михайло та баба Ганна. Даринка умовила свекруху, щоб дозволила погостювати у своїх рідних, запросила й старшого Миколку з Галинкою, і вони всі разом вирушили в дорогу. Дітвора по черзі тягла візок з маленьким Миколкою, який уперше так далеко мандрував, тож із цікавістю та з осторогою розглядався навкруги, крутячись туди-сюди.

— Козачок малий приїхав до нас, оце радості сьогодні Бог нам послав! — раділа Ганна.

Миколка запхикав, потягнувся рученятками до матері.

— Звикай, синку, це ж твої рідні дідусь та бабуся, — весело приказувала Даринка і з радістю озиралася навкруги, бо вже й забула, коли була у своїй рідній садибі.

Нарешті маля згодилося йти на руки до бабусі, і Даринка забігла в хату, щоб розглянутися, що тут змінилося без неї. Обдивившись скрізь, вийшла на подвір’я, і мати Ганна давай пригощати обідом. Тепер за гостей були не тільки старший Миколка з Галинкою, а й Даринка з малим, і їх з радістю приймала Даринчина рідня. Після обіду малий Миколка захотів спати, а старші діти заходилися грати у хованки.

Михайло Олійник добре знав про те, що діялося в Україні, і, розповідаючи про останні події, весь час поглядав на стурбовану доньку. Вона тільки зараз зрозуміла, що вся Україна палає повстаннями і ніхто не знає, коли цьому буде край, коли повернеться коханий чоловік.

От малий Миколка прокинувся, підгодувався від матері, насмоктавшись смачного молочка, і всі стали збиратися до своєї домівки. До вечора ще мали час, тож неспішно та весело тягнули візок по натоптаній дорозі понад Тимошевим пагорбом, побіля якого селяни брали глину на вози та розвозили поселянам, котрі відбудовували хати або споруджували нові. Додалося люду цього року у Михайлівці, і здебільшого з-під Чигирина та з Лівобережжя, де не було миру поміж поляками та українцями.

У гарному настрої вони прямували додому, як раптом позаду почулися крики людей, шалений гуркіт воза та дике іржання коней.

— Що там трапилося!? — закричала Даринка.

Вона побачила, як по дорозі, що мала ухил, їм назустріч несамовито неслися очманілі коні. Візник намагався їх зупинити, але марно. Він на всьому лету рухнув з воза та покотився по траві.

— Коні понесли, біжімо на узвишшя! — закричала Даринка.

Але Миколку та Галинку, котрі тягнули візочок, як заціпило: вони стояли на дорозі і дивились, як на них щодуху мчать коні, ошаліло тягнучи воза, з якого сипалась глина та відлітали дошки.

Даринка, не тямлячи себе, вихопила візок з рук Миколки, і тільки тоді діти побігли за нею на пригірок. Через мить на цьому місці прогуркотів віз з оскаженілими кіньми, лише свіжовикопана глина розліталася навсібіч. Усі зі страху попадали на землю і зляканими очима дивились, як трохи далі віз став розлітатися на друзки, а коні, вивільнившись від тягаря, тягли за собою рештки воза та неслися далі.

Першою отямилась Даринка і, нахилившись до свого дитинчати, вихопила його з візка. Не в силі стояти, присіла на землю, пригорнувши Миколку до грудей.