Розділ «Самотній вершник »

Проїхавши з півверсти, Санько Голота роззирнувся, але у вранішній імлі нічого не міг розгледіти, і йому під горло підступила грудка жалю від розлуки з людьми, які стали для нього такими близькими. Дорога на Меджибіж була більш людною. Після бурхливих подій у цьому краї люди шукали собі безпечного пристановища, і кожен їхав туди, де могло бути надійніше місце. При зустрічі з подорожніми Санько привітно вітався, на що люди також відповідали чемним помахом голови.

Проїжджаючи через невеликі поселення, він бачив порожні хатинки, згарища, на яких стирчали димарі та чорніли закіптявілі залишки печей. Усюди було видно свідчення руйнації, яку принесла на цю землю війна, пересування татарського, польського та українсько-повстанського військ. Коли він перебував у сотні та козакував, то якось не помічав того лиха. А тепер сумно дивився на руїни і співчував людям, які сюди повернуться. Скільки ж це треба витратити сил, щоб відновити житло і віру вжиття!

Денний шлях Санько пройшов без пригод, а перед початком сутінок від’їхав подалі від шляху і, знайшовши порожню хатинку, влаштувався на ніч, завівши коня в сіни. Зробивши собі притулок в одному з кутків, він закрив віконце сухою травою і просто посеред колишньої світлиці розпалив багаття. Дим спочатку стелився по долівці, а тоді, знайшовши собі отвір, став виходити у вікно, і вогонь охоче пожирав підкладений до нього хмиз. При світлі вогнища Голота настягав у хатину сухого гілляччя та заходився перерубувати його на друзки. Через деякий час купа галуззя була достатньою, щоб перебути ніч у теплі.

Нагодувавши Воронька зерном, Санько спустився до озерця. Пробивши тонкий ясенець, підвів коня до ополонки, а той обережно торкнувся губами води, пробуючи її на смак, і жадібно заходився пити. Повернулися з Вороньком до їхнього притулку, і Санько понакидав у проріз дверей різного мотлоху та гілок. У хатині вже відчувався подих тепла та обжитості, і мандрівник, протягнувши до повода коня мотузку, вклався спати. Ніч була довгою, і йому не раз треба було підкидати друзки до вогнища та чатувати самого себе, прислухаючись до нічного шурхотіння.

Спав козак чи не спав, а десь далеко поодинокий спів півня нагадав йому, що варто збиратися та мандрувати далі. Санько деякий час лежав з розплющеними очима та прислухався до навколишнього світу, а тоді тихо підвівся і став обережно відкидати навалений мотлох. Зібравшись, вийшов із наготовленою зброєю з хатинки, оглянувся довкола. Потім вивів Воронька, всівся в сідло і, злегка піддавши коня в бік, подався до шляху.

Коли зовсім просвітліло, Голота зупинився біля якоїсь річечки і, нагодувавши коня, підкріпився сам та знову поспішив у дорогу. Йому здавалося, що Софійка у якійсь небезпеці і чекає від нього допомоги. Якщо він не встигне, то з нею трапиться щось лихе. Думки про це змушували Санька весь час прискорювати ходу коня.

Так, перебуваючи у душевному сум’ятті, він і не помітив, як стало сутеніти. Санько їхав далі, шукаючи собі притулок, придатний для ночівлі, і коли побачив майже вцілілу хатинку, повернув коня туди. Доки ще було видно, він кинувся шукати хмиз та гілки, а коли вже стемніло, розпалив вогнище і зайнявся своїм Вороньком. Цього разу при хатині не було сіней, і хлопець прив’язав коня біля віконця, абияк обгородивши гілками від зазіхань звірів або недобрих людей.