Розділ «От тобі й Шаргород »

А на землі допитливі бабаки визирали зі своїх нір на великих земляних горбиках, які створили, мабуть, ще їхні предки. Великий бабак виліз зі своєї домівки і незадоволено дивився на людей, які посміли оселитися на його угіддях, а потім, посвистуючи, раз по раз ховався до своєї нори, так і не наважившись запросити свою родину прогулятися навколо. «Усім ми тут заважаємо. Вдерлися до малих істот, які жили своїм життям, і господарюємо на їхніх землях», — міркував Андрій і згадував свою недобудовану хату. Чи створять вони з Даринкою родинне гніздо?

Поринув у спогади про рідну Михайлівну, про свою річечку, як казав батько, хоч і мала, та Багатою зветься, тому й люди багаті побіля неї живуть. Дивився, як до озерця потяглись обозні з волоками. Видно, риби самим закортіло, а може, сніданок буде з рибкою. Андрій зрозумів, що з новим днем усі живі істоти прагнуть одного: наситити себе, знайти їжу та прожити на цьому світі ще один день, продовжити життя... «Як Бог так створив світ, що в ньому багато живих створінь і всі живуть, поїдаючи одне одного, та ніхто вмирати не хоче, побачивши красу великого творіння Господнього? От зараз почнеться день і підуть люди вбивати... І я піду. Боже, пробач мене, грішного, і проясни: чи твоїм промислом я піду вбивати і чи твоїм можуть вбити мене, твоє творіння, яке прагне до життя та любові до світу, створеного тобою?» — роїлись думки в голові Андрія, і, щоб викинути їх із голови, повернувся обличчям до сходу та подумки прочитав вранішню молитву...

Поступово всі прокидалися, а коли піднялися двоє його друзів, вони разом почимчикували до води, де вже метушились рибалки та купальники з голими сідницями. Андрій зайшов у воду та згадав про Івана, який також любив вранішню купіль: «Чи видужав уже? Добре було з ним, не вистачає його... З ним і домівка здавалася ближчою». Коли вийшли з води і, одягнувшись, попрямували до свого воза, Андрій нагадав хлопцям про Івана, і всі згадали його добрими словами як вірного товариша та незламного козака.

Після сніданку в таборі повстанців та козаків закипіла робота: з усього, що потрапляло під руки, майстрували засоби приступу. Було чути перестук ковалів, які немовби змагатися поміж собою, куючи штурмові кішки та цвяхи для виготовлення сотень драбин. Плели якісь корзини, готували довгі палі з металевими шпичаками та гаком на кінці. Багато людей приміряли здобуті кольчуги, польські шоломи, а ще плели з лози спеціальні корзини та з любов’ю приміряли їх на свої буйні голови. Теслі майстрували дещо значніше: і вже одна вражаючих розмірів гарба була перероблена на здоровенний дерев’яний щит на колесах.

— Цього ранку братимемо приступом замок!.. Ти бачив, Андрію, що роблять?! — задоволено вигукував Павло Година, а в самого на обличчі була ледь помітна тінь тривоги.

Підійшли до одного гурту, і Підлужний в одному дерев’яному виробі признав великий лук. Посміхаючись, спитав у майстрів:

— А це що, хлопці, готуєте гарпун, щоб на змія триголового запустити?

Теслі весело подивилися на Андрія, і хтось із них жартома кинув:

— Та ні, козаче, це пану Вишневецькому будемо палю в лупу вставляти!..

Наближався вечір, і хлопці вже вкотре обмірковували з Петром свої дії щодо таємного проникнення у фортецю. Раз у раз Петро малював на піску свої задумки, а хтось із козаків заперечував, мовляв, так не вийде, і все починалося спочатку. Особливо вміли вставити «шпильку» в Петрів план Макар та Кузьма, які, за їхніми словами, вже добрий десяток фортець брали, і навіть одну в Трабзоні.

Нарешті під вечір усі питання узгодили, але на душі в Андрія Підлужного було неспокійно, та, мабуть, й інші також хвилювалися перед майбутнім приступом.

Перед заходом сонця всі були вже напоготові. Швидко осідлали коней та пустилися в обхід замку, який братимуть приступом від річки Гнилої. Тепер разом із ними було десятка зо два простих козаків, які охоронятимуть лазутчиків, якщо щось повернеться не в той бік..: Прилаштувались на ночівлю в п’ятистах сажнях від мурів замку. Петро наказав усім спати, а варту нестимуть приставлені козаки.

Серед ночі всі дружньо прокинулися від дотиків вартових і поспішили ланцюгом до замку, що височів зовсім поряд. Рів перед цією спорудою був незахищеним, але Петро Гусак послав уперед одного з приставлених козаків, для впевненості, і той, повернувшись, підтвердив, що за ровом немає нікого. Цього разу, розтягнувшись уздовж муру, козаки довго вдивлялися в його вежі, намагаючись помітити бодай найменший рух вартових на стінах. Петро дав знак, і козаки наблизилися до стін для закидання «кішок» з мотузками, а знизу лишили тільки Голоту та Підлужного, що готові були своїми стрілами вразити тих, хто спробує перешкодити дев’ятьом козакам дертися по стінах. Андрій сидів на деякій відстані від Санька і міцно стискав правицею тятиву. За якусь мить побачив, як на стіни полетіли гаки з мотузками, проте деякі з них попадали на землю, не зачепившись за стіну.

У стані ворога поки що все було тихо, і от знову три гаки полетіли на стіну і зачепилися за якісь виступи. По мотузках уже дерлися хлопці з їхньої десятки, і Підлужний не зводив очей зі стіни, де кожної миті могли з’явитися вартові. Через якусь хвильку до Андрія донеслися звуки людських голосів, і він побачив, що перед самим гребенем стіни застигли в очікуванні його товариші.

Лазутчики могли вже бути на стінах замку, але майнуло світло від смолоскипа, і двоє вартових наблизилися до карниза і стали оглядати зовнішні стіни фортеці. У Андрія щось аж засмоктало під серцем від напруги, і він, прицілившись у ближчого від себе, вже не випускав його з очей, а почувши умовний звук від Санька, випустив стрілу, коли дозорець уважно оглядав те місце, де на мотузках, притиснувшись до стіни, застигли його товариші. Так і не встигши випрямитись, польський вартовий завалився головою вниз, прохрипівши щось перед смертю, а за ним навздогін уже летів його товариш, немовби доганяв смолоскип, який випустив зі своєї руки. Підлужний побачив, як смолоскип висвітив на мить темні обриси козаків, що прилипли до стіни в очікуванні подальших подій. Та за якусь мить козацькі постаті вже мелькали нагорі. Андрій подався вперед, до мотузок, що звисали зі стін.

Нагорі було тихо. Андрій краєм ока побачив смолоскип, що догорав у траві, і став швидко видиратися на стіну замку. Поряд дерся Голота. Вони одночасно виглянули з-за гребеня і побачили, що в першого гурту все склалося добре. Швидко перестрибнули через карниз і вже були біля своїх. Петро зібрав усіх до гурту і, поділивши по двоє, дав наказ тихо прибирати вартових, поки ще владарює темрява.

Андрій із Саньком поскидали з себе луки і швидко подалися за товаришами — шукати «здобичі» для своїх ножів. Не полюбляв цю справу з ножем Підлужний, а Санько, який знав про це, посварився на нього кулаком. Вони тихо рушили вглиб фортеці. Попереду, ледь перебираючи ногами, йшов Голота. Раптом він підняв руку, і Андрій зупинився, затамувавши подих, намацав руків’я ножа. За якусь мить до Андрія долинув ледве чутний зойк. Із темряви випірнув Санько і стиха прошепотів:

— Один дрімав неподалік, а далі я почув розмову людей, там їх щось багатенько... Вертайся до десятника і скажи, що ми вдвох не впораємося...

Андрій обережно пробрався до місця їхнього підйому та стиха пугукнув по-совиному. Зараз же від стіни відділився темний обрис Петра, і Підлужний пошепки доповів йому все як є. Петро Гусак доручив Андрієві хутко повернути тих, хто ще не встиг далеко відійти, а сам наблизився до стіни, де звисали мотузки, і тричі пугукнув у темряву ночі. Звідти двічі обізвалися, і ось уже п’ятірка з допоміжних козаків дерлася по карнизу фортечної стіни.

Андрій швиденько наздогнав хлопців, які пробиралися у протилежний бік, і вони один по одному вже з’являлися побіля Петра.