Розділ «Різними шляхами »

Попереду був Старокостянтинів, і всі поспішили в дорогу, щоб не відриватися далеко від війська, яке вже зникло з очей за вигинами шляху. Їхали без зупину. Роман поганяв коня, а Рада, поглядаючи на Марію з Іваном, затягнула пісню:

Та й за тучами громовими сонечко не сходить,

За вражими ворогами мій милий не ходить.

Та ой ви, тучі громовії, розійдіться різно,

Та прийди, прийди, мій миленький, хоч не рано — пізно.

Та орав мій милий у ярині та й став у толоці,

Виплакала карі очі за чотири ночі.

Та й уже мені ті чотири та й за вісім стали,

Бодай мого миленького волики пристали.

Та нехай воли живі будуть, а щоб плуг поламався.

Щоб мій милий чорнобривий додому пригнався.

їй зрідка підтягувала Марія. Так, потроху розганяючи смуток від минулої ночі, ближче до вечора догнали військо, яке зупинилося на ночівлю побіля містечка Старокостянтинова.

Санько верхи під’їхав до сотні Гурія і, зустрівши його побіля місця, де він розпоряджався впорядкуванням стану, подякував за піклування, яке відчували мандрівники. Сотник зліз із коня і радісно привітався з Саньком Голотою, обняв його за плечі:

— Дякувати нема за що... Про нічний напад знаю і ні в чому вам не дорікаю... То все були втікачі з нашого полку, вони все одно пішли б під страту...

Санько поклав на землю мішок, який був у нього за спиною, і промовив:

— А це вам, пане сотнику, від нашого гурту здобич, оленина. Посмакуєте з дороги.

Гурій посміхнувся і, покликавши одного з козаків, наказав віднести мішок до кухарів, а сам іще раз запросив їх з Іваном по весні до своєї сотні. Санькові нічого не лишалося, як дякувати за запросини. Чемно вклонившись, він сказав:

— Гаразд, пане, підправимося трохи, а там дорога одна — до війська.

Підійшов до Воронька і, не дуже хвацько забравшись на нього, поскакав до свого гурту.