Розділ «Двобої Івана Ганжі »

Після сніданку просто до їхнього воза під’їхав Іван Ганжа з десятком козаків зі свого сторожового почту, і хлопці, підхопившись із землі, дивилися на полковника, як на якусь дивину.

— Здорові були, козаки! А як там лях у полі, не наганяє на вас жаху? — весело запитав Ганжа, звернувшись до гурту зніяковілих хлопців.

Усі мовчали, і тоді Петро Гусак відповів:

— Усякого буває, пане полковнику... То ми на них, а то й вони на нас можуть нагнати жаху...

— Приїхав я, щоб особисто з вами вийти в поле та позмагатися з посполитими, побачити, якого кольору у них кров, — промовив Ганжа. — Після вчорашнього розгрому одного з полків іменитого полководця Півторакожуха пішли чутки по війську, що поляки кращі від нас вояки. А ви, козаки, не дозволили добити повстанський полк, дали перцю тим «крилатим» вершникам Заславського!

Козаки, яких тут збиралося все більше, схвально загули: «Було, було так, та тільки мало їм дісталось, вовкам!»

Андрій і троє його друзів стояли разом. Вони схвалювали позицію Івана Ганжі, тільки не хотілося, щоб він ішов у поле як простий козак. Так, поговоривши з козаками, полковник якось загадково зауважив:

— У мене також, братці, душа болить за полеглих учора наглою смертю, хочу сам пустити ляську кров та й свою розігріти у бою! Поїдуть зараз мої молодці викликати до герців їхніх іменитих вояків, буду битися за марно убієнних стількох душ православних! — закінчив говорити полковник і додав: — Хто піде зі мною в поле, щоб бути свідком двобою?

Щось незрозуміле озвалося в серці Андрія, і воно стривожено та трепетно забилося у грудях.

— Пане полковнику, та не зв’язуйтеся з тими ляхами! Ми їх і самі поб’ємо, ми ж ваші козаки! — вирвалися слова з уст Андрія раніше, ніж він встиг подумати.

— Поб’єте, я знаю, що поб’єте, а свій смуток зможу тільки цією шаблею зняти, — відповів полковник і взявся за рукоять шаблі.

Під’їхали двоє з почту полковника та доповіли, що після перемовин із драгунами знайшовся охочий битися з полковником на кров. Уся десятка Петра стала сідлати коней, щоб разом із почтом виїхати назустріч ворогові, а на віддалі, сажнів за двісті позаду, рухалася решта загону. Зовсім небагато довелося проїхати, і от у полі вони побачили десятка зо три польських драгунів. Полковник наказав усім залишатися на місці, а сам поїхав уперед неспішною риссю.

Від загону поляків також відділився вершник, вирушив назустріч Іванові Ганжі, поправляючи на голові шолом із забралом. Коли вони зблизилися, хлопці почули голос полковника:

— Давай битися очі в очі... Скидай шолом, пане ляше!

Козаки побачили, як поляк відкинув геть шолом, а його світле волосся стало майоріти на вітрі. Вони обоє, схиливши голови один перед одним, привіталися, немов лицарі, .та відразу, одночасно вихопивши шаблі, стали шалено битися. У гурті козаків спочатку запала тиша, а потім, як бій розпалювався все запекліше, стали лунати вигуки на підтримку полковника.

Підлужний гарцював на одному місці конем і не міг вимовити нічого, та не зводив очей з полковника, немовби додаючи йому сили у двобої. Обидва вершники володіли всіма хитрощами та мистецтвом двобою на шаблях, тож ніяк не поступалися один одному, а їхні коні у бою були неначе одне ціле зі своїми вершниками. Дзенькіт шабель злився в одне безперервне металеве звучання, і вони, немов вогняні, переливалися та мерехтіли золотавим сяйвом під світанковим сонцем. Не раз уже коні ставали дибки та били одне одного копитами, захищаючи від шабель своїх вершників.

Андрій давно чув про Івана Ганжу як про несамовитого в бою воїна, якому не було рівних у герці. А зараз, побачивши це на власні очі, відчував усю жагу бою разом із полковником.

Здалеку було видно, що когось із них уже поранено, бо обличчя в обох забризкані кров’ю. Щось дике та нелюдське було у цій бійці. Аж раптом усі побачили, як зупинився та піднявся в сідлі польський драгун, і з піднятої руки полетіла його шабля, закрутившись у повітрі. Шалено та одночасно вирвалися переможні крики з грудей козаків, і декілька вершників зі сторони Ганжі кинулися до нього.

Полковник стояв із піднятою шаблею, а перед ним лежав повержений польський драгун. Тоді Ганжа схилив голову над його бездиханним тілом і повернув коня до своїх. Змилений кінь забитого драгуна нахилив голову до тіла свого забитого господаря і крутив головою, неначе благав обізватися до нього. Загін польських вершників також наблизився до місця загибелі свого товариша, і драгуни, спішившись, забрали його тіло і поволі пішли геть, несучи бездиханне тіло на руках.