Розділ «Від Келеберди до Калитви »

Підлужний запам’ятав настанови Макара Пилипенка, і вони, зустрівши когось, запитували напрямок до Келеберди. Небагато траплялося таких, що бажали зупинятися, а ще менше зналося на селах, розташованих далі на схід. Проте знайшлися люди, які вірно направили їх на шлях до урочища Келеберда.

Під вечір хлопці дісталися до Келеберди і, побачивши декілька хатинок, напросилися на ночівлю. Домовились про ціну на фураж, і вже трійка скакунів старанно хрускотіла, пережовуючи овес. Хлопці побачили величеньку діжку, яка стояла у стайні, і наносили в неї води, а потім пішли до хати, де господиня обіцяла їм гаряче вариво.

Невелика оселя була побудована з дерева і мала холодні сіни та при них комору. Господа була добре натопленою, і в печі вже дотлівали головешки, не даючи захолонути їжі, що чекала козаків на чорній закіптявілій колоді, яка трималася на двох стояках. Літня жіночка допомогла хлопцям обмитися з дороги, із задоволенням поливала на їхні спини теплу воду. Тітонька Марфа була рухливою та веселою, тож допоки хлопці розкладали речі, на столі вже стояла вечеря і штоф із мутнуватим напоєм. Із козаками пригостилася горілкою і господиня, а потім стала розповідати про тяжке життя одинокої жінки.

Андрій із Яремою слухали невеселу оповідь про життя Марфи і дивуватися силі та вдачі цієї жіночки, що втратила рідню і живе самітницею поряд із цим дикуватим урочищем. Андрій запитав, з чого вона харчується. Поряд багато дичини, але ж мисливців немає. Марфа відповіла, здивовано дивлячись на хлопців:

— Мої курочки, корівка з баранчиками дають їжу... А раніше мій багато дичини приносив, удачливий був мисливець!

Далі вона із сумом розповідала про життя-буття:

— У містечку чималенько люду живе. У ньому і церква своя. Я ходжу на співочі хори... Гарно святих пісень співаємо. Живемо собі тихо та сумирно, на Бога надіємося. Оборонці в Полтаві сидять, а в чоловіків наших не в кожного і могилка є, куди б можна прийти та помолитися за праведну душу... Загинули в чужих світах...

Хлопці сиділи, стомлені дорогою, і з жалем слухали про долю цієї жіночки, а вона, мабуть, не ліпша і в решти людей по всьому Придніпров’ю. Згадуючи чоловіка, Марфа зронила сльозу, а тоді мовила:

— Боюсь я Страшного суду. Вже молюся за себе, за доньку свою, яка живе в Переволочній... А чоловік у молоді літа непокірний був... Натворив лиха і панам, і лихварям...

Жінка замовкла на хвилину, а тоді перехилила невелику чарочку горілки і заспівала:

Рече Господь, рече Спаситель

Святим Божим ангелам:

«Ви, ангели, архангели,

Затрубіте у трубу,

Ви збудіте, пробудіте

Усіх мертвих у гробу:

Уставайте, уставайте,

Всі праведні і грішні,

Буде Господь, буде Спаситель