Розділ «Щирість спащан »

Через Оріль було прокладено неширокий місток, і хлопці, аби не наражатися на ризик, перевели коней пішою ходою і, не гаючи часу, попрямували далі на схід.

Уже поночі заїхали до села, назву якого не знали. Постукавши у маленьке віконце хати, в якій виднілося світло, спробували попроситися на нічліг. Тут їм відмовили, і козаки продовжили шлях, роззираючись навкруги, буцімто по світлячках у віконцях можна було визначити, де живуть приязні люди.

От вони облюбували поодиноку хату, що була ледве помітною зі шляху. Передчуття їх не підвели, і вже незабаром завели коней до низенької стайні, де стояла лише одна корівка, але скакунам до того байдуже.

Господарі були ще молодими людьми і мали двійко дітей, які з цікавістю поглядали з невеликої печі на нічних гостей. Молодята нагодували мандрівників теплим варивом, і господиня, кинувши сінця на долівку, попрохала чоловіка допомогти їй розіслати ліжники.

Раненько розбудив їх господар, якого звали Прокопом, і після гарного сніданку козаки попрямували далі від Чаплинських зимівників.

Серед дня небо раптом насупилося і повалив пухнастий сніг, який бив мандрівникам просто в обличчя. Через людські забаганки діставалося й коням. Вони невдоволено форкали і все частіше косилися на їздців. Коли Буйко повертав голову до Андрія, то кінь, обліплений снігом, вважався йому якоюсь химерною істотою. На чолі і над верхньою губою Буйкової пащі набився сніг, який не встигав розтанути і здіймався химерними обледенілими наростами. Підлужний уже не правив Буйком, а, відпустивши повід, повністю довірився його відчуттю шляху. Не все міг збагнути Буйко, але ж Андрій бував у різних бувальцях і знав примхи природи.

Небо почало темніти, а якихось ознак житла не було. Вони з Яремою вже зрозуміли, що заблукали, але рухалися далі, маючи надію натрапити на затишний притулок.

Невдовзі стало й зовсім темно, і сніг потроху вгамовувався, вже не так відчайдушно сипав. У цій сніговій пустелі йшли, куди доля направляла, п’ятеро живих істот.

Андрій давно вже помітив, що досить міцний Буйко поступово вибивається із сил, а позаду ще й Орлик ледве чвалає за ними. Зупинившись, Підлужний крикнув Яремі:

— Оце заїхали... Не знаю куди, цоб чи цабе правити... Зустрінемо перший-ліпший байрак і заночуємо... Згода?!

Ярема, так само як і його Зірочка, був схожий на велику грудку снігу. Він байдуже махнув рукою на знак згоди. Як на біду, нічого схожого на якийсь притулок їм не траплялося. І от уже Буйко стишив ходу та зупинився, понуро опустивши голову. Андрій сплигнув з кульбаки і підійшов до коня спереду, став збирати з його морди намерзлі грудки снігу. Очистивши голову скакуна, став його погладжувати, примовляючи:

— Потерпи ще трішки... Не будемо ж ми в полі ночувати...

Буйко стояв, не рухаючись, а тільки ще нижче похилив голову. Тоді Андрій порився в торбі і дістав промерзлий шматок загреби, простягнув йому. Кінь не виявляв зацікавленості, хоча в інший час з’їв би такі ласощі залюбки. Понюхавши загребу, все ж потягнувся до неї і відірвав шматочок. Андрій зраділо став долонями відігрівати загребу, і Буйко, потягнувшись до рук хазяїна, взяв увесь шматок та повільно став пережовувати.

Потім Підлужний підійшов до Орлика і, також очистивши його зашкарублу від снігу морду, простягнув шматок загреби. Орлик, не вагаючись, узяв хліб і притиснувся до Андрія щелепою. Став струшувати із себе сніг, радіючи такому піклуванню. Ярема вовтузився зі своєю Зірочкою, і Андрій зрозумів, що йому також удалося порозумітися з кобилкою. Крикнувши Яремі, що час їхати, Підлужний застрибнув у сідло. Коня не треба було підганяти, він став ступати — спочатку якось обережно, а потім заспішив упевненою ходою, ведучи всіх за собою.

— Гарні в нас коні!.. Що ми без них?! — крикнув Андрій до Яреми і став далі вихваляти Буйка, а той пряв вухами та все жвавіше ступав по незайманому сніжному полю.

Сніг незабаром і зовсім перестав падати, а коли небо посвітлішало і на небосхилі з’явилися зорі, Андрій відчув, як мороз став дошкуляти йому через зволожений одяг. За спиною мандрівників, поміж зорями, виглянув неповний місяць і застиг, немов співчуваючи, та став висвітлювати шлях. Сніг під копитами коней шурхотів, відлітаючи в боки замерзлими шкаралупинами.

— Треба зупинитися! Сніг стає гострим, і коні можуть порізати собі гомілки, на мичках уже висять цілі бороди! — прокричав позаду Ярема, і Андрій мовчки підняв руку на знак згоди.

Раптом Підлужний побачив попереду темну пляму, що вирізнялася на світлому тлі снігу, і повернув Буйка у той бік. Наблизившись, зрозумів, що це якась яруга, і підбадьорливо став підганяти коня. Вони спинилися побіля краю великого байраку. Було видно при місячному сяйві, який він глибокий та розлогий, а вдалині темніли ще й розгалуження, що ховалися десь далеко, побіля низини.

Перед козаками відкривалися видимі при світлі місяця близькі й далекі обрії чарівної долини, по якій де-не-де темніли плями гаїв. До самого обрію її покривав білий полог, від якого відбивалася широченна іскриста дорога місячного сяйва, а десь на її початку трималися небесні зорі, немовби запрошуючи ступити і прямувати до них.