Розділ «Сердечна зустріч »

Надходив вечір, і, не добравшись до Рави-Руської, сотня стала підшукувати місце для ночівлі. Одне таке врешті-решт приглянулося Петрові Гусаку, і гінці швидко поскакали, щоб сповістити полковника. Сотня Петра рискала вусі боки, вивідуючи, чи безпечним буде місце нічного постою. Козаки помалу підходили та займали місця на височині, а довкола неї до самої темряви гарцювала сотня Гусака. Коли військо нарешті вгамувалося, зайняли й своє місце, яке облаштували обозні.

Ранок наступного дня видався негожим: мряка сіялася з неба, немов через сито. Усі прокинулися рано, і тільки гаряча соломаха зігріла замерзлі тіла. Подякувавши кухарям, сотня знову зайняла своє місце попереду війська. Йшли не по розбитому шляху, а поряд із ним, ліворуч та праворуч, розділившись навпіл. Андрій Підлужний обкутався пологом, і тільки голова виглядала з-під нього, а очі пильно видивлялися навкруги. Орлик ішов поступом і своєю кінською чутливістю не пропускав жодного незнайомого гуку. Почувши щось йому невідоме, пряв вухами та повертав голову до Андрія, запитливо скошуючи очі на нього. До вечора зупинок не намічали, і Підлужний, попорпавшись у мішку, дістав відсирілу загребу та почав її жувати, із жалем звертаючись до коня:

— Оце б тобі, Орлику, до сухої стайні та сінця пахучого. Потерпи трішки, я тебе загребою пригощу...

Обминувши Томашів та перейшовши вбрід річку Вепр, військо зупинилось на ночівлю на протилежному березі річки. Четвірка друзів уже в сутінках повела коней до води. Андрій, зірвавши декілька гілок з дерева, став обмивати Орлику ноги та забрьохане черево, а кінь стояв і з вдячністю тягнувся головою до Андрія. Раптом він нашорошив вуха, а Гнідко, кінь Івана, несподівано гучно заіржав. Хлопці швидко вивели коней з води і, прив’язавши до дерева, стали прислухатися до звуків, що долинали з ліска. Коні знову захвилювалися, і козаки, нічого кращого не вигадавши, стали кричати:

— Ану виходь, хто там! Зараз стріляти будемо! Добром виходь до води!

Кущі розтулилися, і до них виїхав вершник. Навіть у темряві було видно, що він ледве тримався на спині коня.

— Не стріляйте, козаки, я втекла від польського пана... У мене зброї немає. Допоможіть... — почувся хрипкуватий жіночий голос.

Іван підбіг до дівчини, допоміг їй злізти з коня.

— Оце такої дивини ми ще не бачили: панянка на коні, вночі... — розгублено вимовив Павло і, підбігши, також став допомагати вершниці, взявши її коня за вуздечку.

— Я заблукала в цьому мороці... Добиралася до Раханє, там моя хрещена жиє. Ніч застала зненацька, і Ясочка йшла абикуди, — кволим голосом розповідала дівчина.

Іван нахилився до неї і насмілився прикласти долоню до чола, а тоді стурбовано спитав:

— Як звати тебе, дівчино? Ти таки дуже гаряча... Можливо, це лихоманка, і теліпає тебе від того. Хто ти?

— Мене звати Марією... Матері й батька не маю, давно вже поневіряюся наймитуванням по польських маєтках. А нині всі вони втекли подалі від Хмеля, — коротко розповіла дівчина.

Іван ловив кожне слово Марії. І раптом вона на очах в усіх стала падати на землю, мов підкошена. Хлопець ледве встиг перехопити її попід руки.

— Що ж це з тобою, дівчино? — злякано промовив він.

Підбіг Андрій та став тормошити непритомну, але вона кволо висіла на руках у Івана. Павло з Яремою тільки розгублено дивились, а Павло запропонував:

— Давайте відвеземо її до найближчої домівки, де є люди. Віддамо їм на догляд...

Доки хлопці вирішували, що робити з Марією, вона потроху прийшла до тями і стиха запитала:

— Де я? Що ви робите зі мною?