Розділ «Тернистий шлях до Пилявців »

Минуло три дні після взяття Лодижина, і козаки, владнавши обрядові справи по вшануванню полеглих при взятті фортеці та набравшись сил, одного ранку були зібрані на полі для зустрічі з Іваном Ганжою. Хлопці знаходилися побіля сотні полковника і дивились на Ганжу, що стояв зі своїми отаманами просто перед ними.

— Козаки, — промовив на увесь голос Ганжа, — шляхта не хоче віддавати вольностей! Вишневецький топить у крові наших братів та сестер, підняв військо, яке хоче знову повернути в рабство козацьку душу. Богдан Хмельницький наказав нам розбити цього недоляшка, і ми завтра йдемо в похід далі на захід — помститися за невинно пролиту кров! Відрубаємо голови нашим гнобителям!.. — гнівно закликав полковник.

Тисячі воїнів загорланили йому у відповідь:

— Підемо, посічемо губителів землі нашої!.. Веди, полковнику! Не зганьбимо честі своєї!

Наступного дня вранці військо Івана Ганжі було готове до десятиденного походу заради визволення народу православного від насильства шляхти. Добре ставало на душі у Підлужного, коли бачив, що поряд із ним гарцює на коні його вірний друг Іван, і щиро вірив: разом вони непереможні.

Десятка на чолі з Макаром Пилипенком знову несла збоку сторожову охорону обозу. Рухались по Чорному шляху, і Андрій уперше бачив, до чого довели люд, який проживав у містечках поблизу цього шляху. Упродовж нього рідко зустрічали живих людей. Та вони, побачивши козаків на гарних конях, добре озброєних, уже не знали, радіти їм чи тікати подалі від їхніх очей. Обідрані та худі, немов скелети, люди подекуди виглядали зі своїх осель і боялися навіть наблизитися до козаків. Одне тільки, що дітвора досить сміливо підходила до козаків. Крокуючи поряд, малі задирали голови на вершників і просили: «Візьміть нас у козаки! Ми будемо бити ворогів, за Хмеля! Дайте нам тільки шаблі...» Дивлячись на них, Підлужний ледве стримував сльози і обіцяв взяти їх, як тільки повиростають. Те ж саме, напевне, відчували й інші козаки, бо не було чути ані жартів, ані сміху.

Коли до місця збору війська лишилося днів зо два шляху, після ради у полковника приїхав Макар і сказав, що завтра зі сходом сонця вони повинні зробити глибокий похід осторонь їхнього шляху, подивитись, що діється побіля Меджибожа та Чорного шляху. Під старшинство Макара Пилипенка прислали ще десяток козаків. Десятник належним чином оцінив їхню військову вправність.

Уранці вже двадцять воїнів козацького роз’їзду були готові вирушити на пошуки місцезнаходження польського війська Яреми Вишневецького. Четверо друзів були задоволені самостійним виїздом, і вони разом, в один ряд, виїхали зі стану.

Настрій в усіх був чудовий. Весело щебетали птахи, де-не-де перед козаками піднімалися з трави перепілки і понад самою землею відлітали убік, а потім стрімко падали у траву. У ці хвилини Підлужному здавалося, що ніякої війни немає, що він перебуває на своїй Присамарщині, їде на лови перепелів. Уже коли від’їхали далі, Макар розділив козаків на гурти, збільшено було й відстань, і тепер хлопці бачили тільки четвірку попереду та позаду себе. До обіду не зустріли нікого, навіть місцевих жителів.

Місцевість стала важкою для коней, і Макар, зібравши свій роз’їзд, вирішив зробити передих — для обіду та відпочинку коней. У різні боки розійшлися по два козаки, а решта зайнялися розпаленням двох вогнищ — для приготування варива.

Швидко зварили соломаху і, пообідавши, вирішили перечекати спеку в затінку дерев. Пилипенко підійшов до Підлужного і наказав разом з Іваном іти на заміну дозорців, які прийдуть обідати. Андрій з Іваном знайшли засідку дозорців, зайняли їхнє місце в улоговинці, за камінням. Звідси добре проглядалась місцевість, і Андрій задивився, як у небі літав шуліка, виглядаючи свою чергову здобич. От нарешті птах шугонув до землі і, впіймавши щось, злетів та подався геть, тримаючи у пазурах невеликого звірка.

До слуху Андрія долинули якісь незрозумілі звуки та шелест крил сполоханих птахів, що розліталися навсібіч. Хлопці не бачили нічого підозрілого, але за всіма прикметами десь неподалік рухалися люди. Андрій залишився видивлятися, а Іван обережно рушив до гурту. Через деякий час він повернувся з наказом тільки дивитися, не видаючи себе. Лише зараз вони помітили, як з вибалку поміж деревами виїхали риссю з десяток вершників. По зброї та одягу Андрій зрозумів, що це поляки.

Поповзом пробралися Санько з Павлом і передали наказ: повернутися до своїх коней та бути в засідці, коли козаки оточать поляків та запропонують їм здатися у полон. Усі четверо позадкували в кущі, а потім швидко добігли до коней та миттєво скочили на них. Макар наказав вступити у бій лише половині козаків, а решта перебуватиме у засідці.

Дюжина козаків несподівано напала на ворогів і, погрожуючи їм пістолями та мушкетами, запропонувала здатися в полон. Польські вершники миттєво стали у захисне коло, але вирватись від козаків можливості майже не було. Старший їхнього гурту щось мислив своє, і ніхто не збирався кидати зброю. Неподалік почувся тупіт копит, і коли супротивники зрозуміли, що може все змінитися, «заговорили» козацькі пістолі, на землю звалилися декілька вершників.

Задзвеніли шаблі, і людська кров стала поливати землю та кінські гриви. До місця сутички от-от мала наблизитися допомога шляхтичам. І тоді із засідки вирвалось восьмеро козаків на чолі з Макаром і на повному ходу, перерізавши шлях ворожим вершникам, збили з лету трьох перших кіннотників. Андрій вибрав собі ворога, який мчав другим в атакуючому крилі, та вдарив його збоку навскіс у груди. Проскочивши крізь стрій поляків, Підлужний повернувся через сажнів тридцять і знову помчав на ворога, а на місці сутички вже всі змішалися і затято рубали один одного до смерті.

У загальній метушні швидко знайшов собі супротивника, і не встиг той повернутися до Андрія, як був збитий його шаблею і завалився з коня. Була явна козацька перевага, і вже на одного підляшка припадало по двоє козаків. Деякі поляки кидали шаблі. Тут хтось із козаків послабив тиск, і дужий шляхтич несподіваним ударом майже перерубав його та рвонув з кола оточення.

— Не проґавте його, хлопці! Треба наздогнати, скарати на смерть! — закричав Макар.

Тут Андрій побачив, як Санько швидко зістрибнув з коня і, на ходу виймаючи стрілу, присів, випустив її у втікача. На мить ворогуючі застигли і дивилися, що буде з утікачем. Проте надії шляхтичів були марними: вершник, випустивши повід, випрямився і миттєво вилетів із сідла. Тепер уже решта ворогів під направленими на них шаблями кинули зброю на землю. Козаки швидко взяли їхніх коней під вуздечки і примусили злізти із сідел та хутенько позабирали у них вогнепальну зброю.

— Отак краще буде! — вигукнув Санько і задоволено подивився на хлопців.