Розділ «Шлях до Старокостянтинова »

При зустрічі з сотнею чекала хлопців трагічна звістка про те, що від якоїсь хвороби помер Максим Кривоніс. Ця подія спантеличила всіх, навіть бувалих козаків. Поховали полковника ще вчора, і хлопцям нічого не лишалося, як тільки пом’янути його невгамовну душу.

їхнім полком став керувати Мартин Пушкар, полтавський полковник, під орудою якого сотня вже перебувала раніше. Утім, нічого не змінилося. Військо швидко відходило на схід, залишаючи західні землі знову під рукою Речі Посполитої. У сотні не вистачало бойових припасів, фуражу для коней. Люди на шляху помирали від хвороб та застуди, і їх нашвидку ховали, зазвичай під вечір, переднічними привалами. Бувало, що і вранці якогось неборака виносили з намету ногами вперед. Це дуже гнітило войовничих козаків, які смерть на ліжку вважали за ганьбу. Кожному було б краще померти зі зброєю на полі бою.

Багато було і втікачів. Полишали й сотню Петра Гусака, особливо ті, хто прийшов до них останнім часом. Бойовий дух у сотні був нікудишнім, можна сказати, що його не існувало взагалі. Навіть такий хлопець, як Павло Година, і той повеселішав тільки годі, як намітилася ночівля під Збаражем.

Після облаштування табору Павло став розповідати тим, хто не брав участі в боях, як їхня сотня мало не самотужки взяла фортецю.

— Ми вибили в бійницях їхніх стрільців, а полону взяли більше тисячі. Сам Хмель приймав у нас полонених ляхів... — зухвало розповідав Павло.

Треба було його зупинити, і Андрій, ніби ненароком, штурхонув у спину та зауважив:

— Краще розкажи, де ми всі були, коли з міста рвонули драгуни...

Павло не розгубився і заявив, що у нього тоді кінь накульгував. Хлопці зрозуміли натяк і зайшлися сміхом, а Павло невдоволено зиркнув на Андрія.

Не дуже щедра вечеря завдала смутку багатьом, і Павло підійшов до Андрія з Яремою та запропонував сходити до містечка, поміняти щось на харчі. Удвох підійшли до Макара Пилипенка, і Павло заявив, що зуміє добути харчів для десятки. Макар був не проти і виділив їм п’ять злотих, але втрьох іти не дозволив, послав з ними ще трьох козаків. Узяли з собою по торбі і вже поночі попрямували у бік шляху, щоб відшукати якесь містечко.

Павло з Андрієм ішли попереду, про всяк випадок не втрачаючи пильності. Довго довелося йти, але все ж почули по гавкотінню собак, що поруч є містечко, і попрямували туди, сподіваючись знайти багатія.

Павло попереду аж підбігав, так йому кортіло поміняти видані злоті на щось смаковеньке. Містечко було без жодного вогника у віконцях, але Година все ж облюбував собі добрий з виду будиночок і постукав у двері. За дверима — ані телень. Павло сильніше став гупати у двері, доки не почувся голос жіночки:

— Не стукайте!.. Їсти не маю... Усе забрали. Ідіть собі далі!..

Павло відсахнувся від дверей і розчаровано мовив:

— Звідки вона знає, що ми по харчі прийшли?

Хлопці позаду нього зареготати, і Білий сказав Павлові:

— Та кого ще дідьки носитимуть уночі, як не голодних? Мабуть, ми запізнилися...

Павло не мав наміру здаватися і, обминувши всіх, подався шукати іншу оселю. Хлопці, підбадьорюючи один одного, пішли за ним. Ще не підійшли до будиночку, а вже почули, як Павло гупає по дверях:

— Відчиніть, ми у вас харчів підкупимо!

Та за дверима знову жіночий голос жалібно промовив: