Розділ «От тобі й Шаргород »

— Наше діло — передати ці слова, і нікуди ми з вами тарабанитися не будемо!

— Зброю не кинемо... Не маєте права нас полонити! — підтримав свого товариша Андрій і крутнувся на місці конем.

— Хто нас зачепить, того полковник Ганжа накаже на палю посадити, тож моліть Бога тоді, щоб вас позабивали в бійці! — гнівно продовжував Санько і з піднятою шаблею гарцював на одному місці.

— Хлопи смердючі, дідько вас послав до нас! Не маємо права гаяти з вами час!.. Кидайте зброю або ми вас пошинкуємо! — розізлився старший вершник, і поляки підняли шаблі, приготувавшись до нападу.

— Годі вам вимахувати шаблями! Поїдемо з вами, але парламентарі на переговори приїздять зі зброєю. Складемо її перед вашим полковником! — зухвало промовляв Голота.

Нарешті старший поміркував і крикнув своїм:

— Нехай будуть зі зброєю, пся крев! Ведіть у Шаргород на допит та за непослух карайте на смерть!

Хлопці ще не встигли і шаблі заховати у піхви, як навколо них залунали постріли і декілька польських вершників впали з криками на землю.

Навколо гурту поляків гарцювали козаки з підсиленої десятки Петра і готові були рубатися з поляками, котрі залишились живими після пострілів. Поляки, що були поряд зі своїм старшим товаришем, розвернули коней та зустріли козаків ударами шабель. Тут уже і Санько з Андрієм отямились та давай колошматити ближніх до себе польських вершників, і один уже завалився на землю після різкого випаду Санька. Тепер уже явна перевага була на боці козаків. Після удару Петра Гусака шаблею по черепу старшого з поляків запал притих, і вони один по одному стали кидати шаблі на землю. У козаків один із розвідувачів лежав долілиць, а поляків лягла половина їхньої десятки, і козаки вже метушилися побіля полонених, знімаючи з них решту зброї та військове начиння.

— А чия то біла сорочка на палі? — здивовано запитав Петро і подивився на Санька Голоту.

— Та це моя, пане десятнику... Впала ненавмисно. Зараз я... — нахилився, щоб відв’язати сорочку, Санько, і тут козаки, здогадавшись, у чому справа, зареготали на всю галявину.

Поляки, що були майже всі пов’язані та шоковані полоном, здивовано дивились на козаків і переглядались поміж собою. А Санько, відв’язавши сорочку, став натягувати її на себе, не піднімаючи голови, з похмурим лицем. Тут уже й поляки все зрозуміли і, незважаючи на своє невільницьке становище, зайшлися сміхом разом із козаками.

— А твоя сорочка, Андрію, хоч на тобі? — реготав і Петро, який щойно похмуро поглядав на хлопців.

Через хвильку всі вгомонилися. Пов’язаних поляків Петро відправив з двома козаками до головного війська, а тоді всі заходилися копати могилу для свого забитого товариша та поляків.

Віддавши шану загиблому в бою козакові, вирушили вперед уже разом, тільки розтягнулися ланцюгом. Позаду їхали Андрій, Санько та Павло, який весь час картав себе за те, що вранці не поїхав разом з товаришами. Попереду виблискувала невелика річка, по берегах якої негусто росли дерева. Усі спішилися й підійшли до Петра, який уже розсилав козаків у різні боки.

— А ви двоє будете коло мене. Чатуйте побіля коней і чекайте наказів! — звернувся він до Андрія та Санька.

Хлопці стали поряд із конями, що їх лишили вислані назирці козаки, і, прислухаючись до звуків, готові були кожної миті кинутися на допомогу товаришам. До них під’їхав Петро з провідником. Він схвильовано роздивлявся все довкола, стиха про щось розмовляючи зі своїм поводирем.

Десь через годину стали з’являтися козаки, і Петро вже осягнув, де засіли поляки. Лазутчики доповіли, що бачили два загони піших поляків, душ по тридцять у кожному, і вони засіли побіля неширокого мосту, який вів на протилежний берег річки.

— Добре, хлопці, усе зрозуміло, — нарешті вимовив Петро і наказав всім готуватися до зворотного шляху, а сам відійшов з Макаром та Кузьмою і довго їм про щось намовляв, а ті мовчки слухали, киваючи головами.

Нарешті Петро підійшов до гурту козаків, які мали вирушити у зворотному напрямку, і сказав, що двоє лишаться тут назирці, а інші — від’їжджають, аби підібрати місце для ночівлі війська. Проїхавши зо три версти по пройденому шляху, зупинились, і Петро крикнув усім: