Розділ «Чинбарювання Голоти »

Подав тихий голос Санько, і всі здивовано поглянули на нього:

— Я піду... Мене колись визволили козаки, тож маю борг перед людьми і перед Спасителем нашим...

Тут Макар рішуче промовив:

— Та ти, Санько, десять років пробув у ярмі! А якщо дійсно не вийде обмінятися? Подумай!..

Хлопці й собі здивовано загуділи, дивлячись на Санька, а той додав:

— Та я й мову їхню знаю... Усе так рознюхаю, що окрім мене ніхто так не зуміє...

Андрій обійняв Санька і тихо сказав:

— Пробач, побратиме, я не зміг...

А Санько вже весело дивився на Підлужного, на друзів та випалив:

— От полюбляю подурачити татарву!.. Нехай знають нехристі козака Санька. Заллємо їм гарячого сала за шкіру!..

Козаки трохи заспокоїлися, бо перед цим ще карталися, не знали, як розпорядитися своєю долею. Андрій, засміявшись, голосно сказав:

— Ми його там не залишимо! Під землею пройдемо, а заберемо Санька!..

Макар звелів усім готуватися до походу вслід невольницькому каравану і разом з четвіркою друзів пішов умовляти Петра Гусака, щоб дозволив заслати Санька Голоту в татарський полон.

Сотник, побачивши четвірку друзів, усе зрозумів і, не гаючи часу, вислухав їх. Санько став розповідати про свій задум: перегнати збоку невільницьку валку і, залишивши свого коня друзям, з’явитися, начебто ненароком, на очі татарам. Санько розумівся на шкурах тварин і, якщо його стануть допитувати, скаже, що ходить по всіх усюдах, чинбарює.

Швидко Санька переодягли в різне дрантя, а в мішок накидали всякого начиння — як для чинбаря. Перехрестилися, щоб задум успішно втілився, і обережно вибралися зі своєї засідки — у тому місці, де по шляху нещодавно пройшла валка з полоненими та ординцями.

Попереду за версту побачили довгу чорну вервечку з ординців та полонених. Відійшли трохи вбік від натоптаного шляху і, побачивши зручну місцину, звернули туди. Часу було обмаль, і козаки по місцевості, де безладно валялося каміння та зяяли скелясті вирви, стали обминати юрбу людей в оточенні ординців, які рухалися по шляху.

Нарешті людський гомін став вщухати і вже не було чути скрипіння возів. Санько підняв руку і неголосно мовив:

— Годі, хлопці, ми вже попереду... Ви тут чекайте Андрія, а я побіля шляху віддам йому коня.

Підлужний кивнув на знак згоди, і вони стали пробиратися серед незручної місцевості. Та ось Санько, махнувши рукою, зупинив Андрія, і той швидко підступив до товариша, взяв за повід його коня.