Розділ «Знову четверо. На вивідини до Львова »

Козаки швидко підбігли до того місця, де стояли на чатах поляки, і побачили, що й справді живим є лише один жовнір. Хлопці вже зібралися всі, й Іван наказав збирати зброю, а Павлові пильнувати довкола.

Зібрану зброю навішали на Станіслава та другого полоненого і, пустивши бранців попереду, пішли далі, сподіваючись вийти на козацькі дозори. Невдовзі почули вигук козацького вартового:

— Стійте! Хто такі будете? Не спиться вам уночі!

Іван з полегшенням викрикнув:

— Ми свої, з вивідин... Із сотні Гусака!

— Підходьте, поглянемо, що ви за одні, — почули голос вартового, а коли пройшли далі, їх оточили колом з десяток козаків.

— А це що за панянки? Сміх та й годі... Куди вас принесло? — здивовано закричав один, коли побачив хлопців у дівочому одязі.

— Та не переймайся... Козаки ми, ходили до міста на вивідини. Так треба було! — весело відповів Яровий і додав: — Дивіться, яких ми «гусей» привели до Кривоноса! Усе розповідатимуть, гарні «язики»...

До вартових дійшло, що це за козаки, і тепер вони з цікавістю дивилися на хлопців та їхніх бранців.

— Та ви не прості козаки, а справжні січовики! Ми зараз влаштуємо супровід, а то наші спросоння ще вас лапати почнуть, — доброзичливо промовив старший і звелів двом козакам провести хлопців до сотні Гусака.

Іван наказав повиймати у бранців ганчірки з рота, і всі потяглися за супровідними козаками з радістю: одні через те, що повернулися живими, а інші — від того, що їм звільнили роти від смердючих ганчірок. Ішли назустріч світанковій зорі, яка вже підсвітила небосхил. Тільки зараз хлопці відчули тягар нічної втоми від походеньок поза ляською обороною.

Коли вже почало світати, стала помітною кумедність їхнього одягу та незграбність статури. Тільки вночі хлопців можна було сприйняти за дівчат. Це усвідомили хлопці і стали підсміюватись один з одного під час довгого човгання до розташування сотні Гусака. Першим не витримав Павло Година і, зупинившись, завередував, що зараз же зніме з себе жіноче ганчір’я, а то засміють у сотні:

— Іване, братику, дозволь скинути це ганчір’я! Я можу й голим піти!

— Іди вже собі, усе одно дізнаються, що ми ходили до поляків по-дівочому... Витримаємо. Головне, що голови принесли назад, — зі сміхом відповів Яровий, і тут навіть полонені не втрималися, щоб не засміятися.

— Ще ви, підляшки дідькові, з мене, козака, глузуєте?.. Ось прийдемо до сотні, я вам вріжу по жирних лупах! — злісно накинувся Павло на бранців, і ті замовкли та прискорили рух, щоби Павло не дав стусана.

Нарешті супровідні козаки показали декілька пошарпаних буд, побіля яких і розташувалась їхня сотня, а самі попрямували назад, підсміюючись.

У стані Петра Гусака кухарі вже чаклували над приготуванням сніданку, а сотник якраз вийшов з буди, яку він займав для ночівлі. Побачивши чудернацький ланцюг з дівок та жовнірів, здогадався про повернення його козаків і поспішив їм назустріч.

— Здоровенькі були, мої «дівоньки»! Бачу, що не самі повертаєтесь... Радий за вас, що всі живі. Здайте «язиків» — ідо своїх, відпочивайте! — з полегшенням промовив сотник і обійняв кожного по черзі.

— Хоч пан сотник обняв мене добряче, а то я вже хотів по дорозі сюди викинути це ганчір’я, — зрадів такій зустрічі Павло Година і розцвів у посмішці.

Загальна радість повернення затьмарила негаразди цієї ночі, і всі стали весело розповідати сотнику про пригоди, а він стояв, щасливо посміхаючись та радіючи поверненню улюбленців.