Розділ «Знову четверо. На вивідини до Львова »

— Хлопці, нам плахіття дівоче не допоможе! — розгублено промовив Ярема, поглядаючи на друзів.

Зрозумівши, що всі перебувають у великому збентеженні. Іван суворо сказав:

— Годі вам страхатися. Посидимо тут до темряви, а там побачимо!

Усі зніяковіло переглядалися, і тоді Андрій зі сміхом промовив:

— Що, хлопці, страшно помирати дівчатами? Мабуть, не варто цього робити! Будемо жити!

Іван кивнув головою, а Павло усміхнувся і показав на полоненого — мовляв, час розв’язати йому язика... Яровий, приставивши ніж до горла зв’язаного жовніра, став виймати з його рота ганчірку.

— Я зараз звільню твою пельку, і якщо ти хоч щось пікнеш не те, швидко відправишся туди!.. — попередив Іван і показав пальцем у напрямку неба, а потім додав: — Ти зрозумів? Якщо так, то кивни своєю головехою, а не вирячайся на мене!

Жовнір ствердно кивнув — мовляв, усе зрозумів вірно.

Коли вийняли ганчірку з рота полоненого, він став жадібно ковтати слину і попрохав води. Напившись, мовчки дивився на Івана, чекаючи його запитань.

— Скільки вас тут, побіля цієї комори? — прозвучало перше питання.

Полонений дивився на Івана і, мабуть, боявся відповісти, а потім таки тихо вимовив:

— Ми тут полком стоїмо з воєводою Тачанським... Стоятимемо до останнього вояка за Львів...

— Ти вже не будеш стояти... Розповідай швидше, поки мені не набридло тебе допитувати! — гнівно вимовив Іван і легко протягнув лезом ножа по горлянці бранця.

— То нам так намовляли князі Вишневецький та Заславський: стояти і Львів не віддавати, а самі попхалися в Замостя... — уже без пафосу повідомив жовнір.

Тепер Іван подобрішав і, давши ще напитися води, запитав, як його звати і звідкіля він, а коли поляк розклеївся і, схлипуючи, ледве вимовив своє ім’я, Іван уже по-доброму продовжив:

— Станіславе, якщо говоритимеш істину, живим будеш... Я щирих ворогів не ріжу. А щось надумаєш «викинути», то помреш, мов вівця на ярмарку.

Мабуть, Станіслав уже не сподівався на своє спасіння, хоч його товариші були майже поруч і гучні голоси жовнірів було добре чути. Знайшовши з Іваном спільну мову, він охоче відповідав на запитання щодо захисту Львова. Усі сиділи тихо, було чути лише приглушені голоси Івана та бранця Станіслава, і Підлужний подумав: «Як добре, коли не нас допитують...»

Нарешті Іван закінчив допит, і Павло Година так спритно засунув у рот поляка ганчірку, що в того аж сльози бризнули з очей.

— Сиди так, щоб не виникло бажання кричати, бо нам у такому разі доведеться тебе зарізати, — пояснив Павло бранцеві, і той на знак згоди кивнув головою.

Незабаром почулося гупання гармат, і десь недалеко стали лунати рушничні постріли та козацький клич до приступу. Побіля їхньої хованки чулися тупіт ніг і накази польських старших. Через деякий час військо поляків вирушило туди, де розгорявся бій за місто.