Розділ «Знову четверо. На вивідини до Львова »

— Я, я, ви-виберусь назовні, р-рознюхаю, що-щот-там... — видавив із себе Андрій і хотів уже злазити з горища, аж раптом почув голоси поляків, які розмовляли прямісінько під стіною, по якій козаки сюди залізли.

— Наш пан втік до Варшави, а за ним ледве не всі... Що маємо діяти? Хто буде боронитися від того Хмеля? — почувся голос одного з жовнірів.

Другий схвально підмугикував, а тоді висловив свою думку:

— Ти добре говориш, Збишеку, але до Варшави неблизько, а голота Хмеля вже побіля Львова.

Той, якого звали Збишеком, трохи помовчав, а тоді сумовито вимовив:

— Заб’ють нас тут тії козаки без жалю... Може, треба втікати, доки баталії не чутно? До Замостя?

З тими розмовами, справивши свою потребу, вони відійшли. Підлужний повернувся до друзів і невесело промовив:

— А як ми будемо злазити вниз? Тут у них відхоже місце, а ми — дівчата?..

Хлопці розвеселилися, але злазити донизу нікому не хотілося, до того ж знову один за одним сюди стали снувати жовніри для справляння природних потреб.

Іван зібрав усіх півколом і почав швидко говорити:

— Зараз двоє з нас злізуть, і коли трапиться ще один охочий сюди зайти, злапаємо його. На мотузці затягнемо сюди і послухаємо, що він розповість...

Павло з Яремою приготувалися спуститись і, підв’язавши спідниці, шугнули з горища. Андрій з Іваном тихцем спостерігали, що там діється внизу, але було схоже, що всі справили вранішню потребу і чекати вже запізно. Проте потім помітили, що чалапає, високо задираючи ноги, розцяцькований жовнір. Підлужний, хвилюючись, шепнув Іванові:

— Треба б дати час на його потребу, а то буде потім клопоту...

Хлопці немовби почули хвилювання Андрія, і коли той вояка, весело мугикаючи, став зав’язувати очкурі на штанях, гепнули його по голові. Швидко потягли до стіни сараю, з горища якого вже скинули мотузку. Було видно, як Павло з товаришем обмотували непритомного полоненого. Зав’язавши петлю, Година махнув, щоб підіймали вгору, і вони сховалися подалі від сараю.

Важучий був жовнір, і козаки довго метикували, як затягнути його на горище. Коли бранець став подавати ознаки свідомості, сили хлопців подвоїлись і вони нарешті впоралися з цією роботою. Жовнір розплющив очі і несвідомим поглядом водив то на одного, то на іншого... І тільки він хотів заволати з переляку, як Іван уміло всунув йому ганчірку в розкритий рот.

— Віднині розкриватимеш рота, коли ми дозволимо! — повідомив Яровий полоненому і засміявся.

Знизу почулися голоси Павла та Яреми, і хлопці скинули туди другий кінець мотузки. Притримуючи її, допомогли друзям залізти на горище. Ті були дуже схвильовані, і Павло прожогом кинувся перевіряти, чи добре ганчірка закриває рот полоненому, а тоді швидко вимовив:

— Іване, Андрію, за цим сараєм і, можливо, в ньому — сила-силенна жовнірів, дідько б їх схопив...

Андрій з Іваном, ледве не заїкаючись, запитали:

— А тобі не примарилося, Павле? Туман ще не зник... Як же нам вночі вдалося тут пройти повз них?