Розділ «Знову четверо. На вивідини до Львова »

Козаки сиділи, прислухаючись до гомону ззовні, але було схоже на те, що жовніри таки забралися геть. Іван з Андрієм вирішили вибратися і самі переконатися у правдивості свідчень бранця про розташування оборонних споруд перед замком.

Павлові з Яремою наказано пильно стежити за жовніром, і якщо Іван з Андрієм не повернуться на початку ночі, вибиратися з міста разом з полоненим. Уважно оглянувши зовнішність один одного, хлопці швидко опустились униз по мотузці, а там, помолившись у дорогу, пішли від гуркоту бою. Андрій узяв під руку звитий з гілок береста кошик із дівочим ганчір’ям.

Завулок, по якому вони прямували, вдаючи із себе наляканих панянок, був безлюдним. Пройшовши приблизно версту, Підлужний уже подумав, що тут війська взагалі немає. Але перед ними, немов з-під землі, з’явилися два жовніри і, наставивши зброю, стали кричати, щоб вони забиралися геть. Андрій вчепився рукою за Івана і жалісно благав пропустити їх, бо позаду — козаки:

— Пане, пане, там палять по нас, ми ледве врятувалися... Ми до вуйни йдемо, вона там жиє...

Один із поляків підійшов ближче, і «дівчата» опустили голови, немовби соромлячись, а той, подобрівши, оглянувся і дозволив їм пройти далі поза будинками.

— Якщо зупинять, мовите, що Юренд дозволив перейти до вуйни, тільки хутко, — неголосно напучував «дівчат» добрий жовнір.

«Дівчата» вдячно закивали головами і заспішили далі, обходячи поза будівлями заборонений шлях.

— Ти, Софійко, дивись, не лови ґав... Он їхні гармати та земляні рови... — повчав товариша Іван.

Інколи їх помічали, і вояки із задоволенням підсвистували услід та підбадьорювали глумливими покриками. Як «дівчатам» не було моторошно, але вони підтюпцем пройшли більше версти і встигли багато чого побачити у розташуванні поляків. Коли попереду з’явилися мури фортеці, Андрій не витримав і, смикаючи Івана за рукав, став умовляти:

— Іване, дідько ти, а не дівка, давай відшукаємо якусь схованку, а то поляки ще накинуться на нас, як на легковажних...

Поблизу невеликої хати побачили бабцю і швидко попрямували до неї. Старенька здивовано дивилась на них підсліпуватими очима, а двоє «дівчат» плаксивими голосочками стали умовляти, щоб пустила їх до хати бодай на короткочасний перепочинок.

— Бабцю кревна, впусти нас хоч на хвильку, ми ледве вирвалися з пазурів козаків, а тут свої присікуються, а далі ми — до вуйни... — заскиглив Андрій, і бабця пропустила їх поперед себе до хати.

«Дівчата», зайшовши, перехрестилися по-католицьки, здогадавшись, що бабця — католичка, і присіли на покуті, склавши на колінах руки.

— Розповідайте, діточки, що це з вами трапилося... Де ваша домівка і чому втекли від батька та неньки? — залопотала побіля них старенька.

У Андрія голос був м’якіший від Іванового, і він став розповідати про напад козаків побіля собору Святого Юра. А коли ті з’явились в їхній садибі, то ненька намовила тікати подалі.

Розповівши про свої пригоди, «сестрички» сором’язливо сиділи, опустивши голови, а бабця, здогадавшись, що їх слід погодувати, швидко витягла з печі горнятко з кашею і, насипавши на чималу тацю, подала ще й ложки. Якби Іван не штовхнув Андрія, то він встиг би дістати й власну ложку, заткнуту за чересом. Бабця здивовано дивилась на Андрія, що був хутко поліз під плахіття щось шукати, а потім почесався і, взявши ложку, потягнувся до їжі.

Бабця милувалася «дівчатами», що хутенько вибирали смачну кашу з таці, а коли вже нічого не залишилося, облизали ложки і поклали на стіл.

— Сумирні ви, дівчата, велика радість від вас мені. Погостюйте, доки вгамуються оті вояки, бо ж самотинна я на цьому світі! — промовила бабця і скорботно зронила сльозу.

Хлопці мовчали, слухаючи ці слова старенької, бо не знали, що їй сказати, і тут Андрій тихо промовив:

— А ми з Яринкою будемо до вас навідуватись, коли війна скінчиться. Правда, сестричко?