Розділ «Знову четверо. На вивідини до Львова »

Іван ствердно кивнув головою і нарешті промовив гучним голосом:

— Ми будемо допомагати тобі, бабцю... А як звати? Ще не чули від доброї пані.

— Ой, вижила я з розуму, що й не назвалася... Будете мене називати Ксенією. Добже? — промовила, піднявши руки до голови, господиня.

— А мене — Софійкою... Я меншенька в неньки, але мамця говорить, що я бойка... — прояснив усе в їхніх стосунках із «сестрою» Андрій.

Бабця на такі слова лагідно посміхалася.

— Нам би прилягти до сну, хоч на хвильку... Ми не спали, палили вночі вояки, — говорив далі Андрій, і бабця Ксенія радо стала лаштувати постіль просто на долівці, кинувши на неї ліжники.

— Дорогенька бабцю, ми налякані вояками. Зачиніть, заради Матки Боски, двері на засув, — тихо попрохав Андрій і, коли вкладалися спати, шепнув Іванові, що чатуватимуть по черзі.

Тільки прихилив Іван голову до ліжка, як заснув мертвецьким сном, а Андрій лежав, прислухаючись до гуркоту бою назовні та вовтузіння бабці Ксенії. Він розбудив Івана, коли відчув, що очі вже самі злипаються. І вже тоді мереживо сонного марення понесло Підлужного на своїх крилах до рідної домівки...

Прокинувшись від легкого стусана, Андрій побачив, що у маленькому віконці вже темно і треба виходити до своїх, бо ті нетерпляче чекають. Обоє швиденько схопилися на ноги і, причепурившись, погукали бабцю Ксенію:

— Бабцю, нам необхідно повертатися до неньки. Вона там горює, не знаючи, що з нами, — голосно промовив Андрій, і зараз же на порозі з’явилася бабця з вузликом у руках.

— Я, діточки, вже маю тугу за вами. Хочеться, щоб ви до мене приходили... От вам приготувала в дорогу коржів, пригостите неньку, — сумовито примовляла бабця Ксенія.

— Ми вашу ласку ніколи не забудемо. От закінчаться вояцькі бійки, і ми прийдемо вас, бабцю, провідати! — сказав Андрій.

На цьому і стали прощатися. Добре, що вже було поночі і бабця не розгледіла щетину, яка стала пробиватися в обох хлопців на підборідді та під носом.

Вийшли з будиночку й опинилися у повній темряві серед гуркотіння бою, який почався ще вранці. Відійшли недалеко та й зупинилися, щоб розгледітися навкруги. Призвичаївшись до темряви, стали обережно пробиратися до сараю, в якому сховалися їхні товариші з полоненим. Іван ішов попереду, поглядаючи на шлях, що стелився позаду, а Андрій ледве встигав обдивлятися навколо, щоб не налетіли зненацька ляхи.

Та не судилося їм пройти непомітно. На півдорозі біля Івана виросли чотири постаті, і було чутно, як вони його схопили. Андрій у десяти кроках від них застиг від несподіванки.

— Йой, що це ви, пани, робите зі мною?! — почувся грубуватий дівочий голос Яринки-Івана.

Андрій почув, як вояків вразило, що вони злапали якусь дівчину.

— Чому це ти, бісова дівко, вночі вештаєшся? Хочеш, щоб занапастили козаки? — гнівно запитав підляшок.

— Пане, я вже майже вдома... Ходила до тітоньки, їжі прохала. Ось несу коржі. Ненька нездужає, а харчі у нас відібрали... — лукавив Іван, пом’якшуючи свій голос.

Андрію було чути якесь бубоніння вояків, які, мабуть, радились, що їм діяти з цією дурнуватою дівкою.