Розділ «Дорожні несподіванки »

Вершник подивився на нього і хотів уже об’їхати, але затримався та запитав:

— А ти, бува, не із сотні Гусака?

Санько розгублено глянув на нього і, ствердно киваючи головою, відповів:

— Так, я з його сотні, але неподалік Львова отримав у черево, а тепер підлікувався та добираюся до Білої Церкви.

Кремезний козак спішився і підійшов до Санька:

— Здоровенький був, Гусаків вивідувач. Я тебе ще з-під Пилявців запам’ятав. Вас тоді четверо було... Добрячі козаки!..

Тепер і Санько, роздивившись, несміливо запитав:

— Пан сотник Гурій? Бачив я вас декілька разів... Ще й залогу разом тримали.

Відійшли убік, і Гурій розчаровано мовив:

— Бачиш, козаче, тягнемо «сірка» назад... Гетьман так вирішив. Днів через два тут ляхи будуть. Поллється ще наша кров.

Санько ствердно кивав головою, а тоді знову запитав:

— Пане сотнику, а нам з вами хоч поряд десь можна прилаштуватися? Ми з товаришем підстрелені, а з нами ще дві втікачки та чоловік.

Гурій відповів не відразу. Помовчав якусь хвилину, а потім неквапно промовив:

— Ми тільки до Старокостянтинова... Залогою там стоятимемо. Хіба що так...

Санько з надією кивав головою, але Гурій додав:

— Тільки позаду моєї сотні. А от з жіночками як бути? Не годиться бабам при сотні...

Санько стояв, розгублено дивлячись на Гурія, і той співчутливо відповів на його німе запитання:

— Звичаї наші ти знаєш: з баб’ячим плем’ям не можна... Хіба що позаду війська... А мої за вами наглядатимуть, ніхто не зобидить!

Санько відчув полегкість на серці і став дякувати сотнику скоромовкою:

— Ми, пане, не підведемо! Позаду — так позаду... Звичайно, ми, як одужаємо, ще згодимося вам.