Розділ «Дорожні несподіванки »

Після відвідин їхнього гурту сотником Гурієм нікому не спалося. Мало-помалу почали говорити про свої прагнення. Іван став розповідати, як добре було йому на Присамарщині і що він мріє побудувати хатину десь недалечко від Андрія й жити там із Марією, мати багато дітей. Коли Іван згадав про дітей, Санько аж закрутився на місці і, не витримавши, сказав:

— У нас із Софійкою також буде багато дітей. У мене немає нікого, а у них нехай буде багато рідні.

У розмову втрутилася Марія. Дужче притиснувшись до Івана, тихо промовила:

— А я — як мій Іванко... Куди завгодно з ним. І дітей буде, скільки він захоче. Так, любий?

Тихо розмовляючи, вони і поснули. А з неба тихо сипав пухкенький сніжок і, торкнувшись обличчя, швидко танув.

Передсвітанком Іван розбудив Санька, і він, відчувши, що добре відпочив, заходився готувати сніданок. Учорашня розмова не виходила у нього з голови, і він копошився побіля вогнища, прислухаючись до довкілля. Друзі ще спали, як він почув, а скоріше відчув, що за ним хтось спостерігає. Це було видно і по конях, які стояли, переминаючись ногами та часто підіймаючи голови і прислухаючись. Нарешті Санько не витримав і, знаючи, що розбудить своїх, крикнув:

— Хто там є? Підходьте, ми вже не спимо!

Від його крику всі прокинулися, і хутко коло Санька з’явилися Роман з Іваном при повному озброєнні. Із сутінків почувся хрипкуватий голос:

— Ми від Гурія... Попередити приїхали, що вже вирушаємо. Не баріться. І грітися немає часу, дорога чекає!

Почувся тупіт копит, і все затихло, та серця в усіх калатали, неначе в кузні молотили по ковадлу. Поряд уже були дівчата, і навіть Катеринка тримала якусь палицю в руці та злякано промовила:

— А я думала, що знову вовки... От дала б я їм по спині палицею!

Нашвидку поснідали і, розтягнувши гілляччя, виїхали на шлях. Коли доїхали до місця, де стояло табором військо, всі побачили чимало свіжовикопаних могил, які ще й сніжок не притрусив, дохлих коней та всякий непотріб.

— Люди мруть, можливо, не тільки від поранень. Хвороба ходить... — зауважила Марія, із сумом оглядаючи все довкола.

Іван мовчки дивився на всі ці втрати від війни, і йому було сумно. Можливо, у могилу ліг хтось із тих хлопців, з ким вони ще не так давно билися поруч, долаючи ворога, можливо, помер той козак від ран, а не від якоїсь холери, дідько б її забрав... Санько також із сумом розглядався навкруги і, доки не проїхали місце ночівлі війська, мовчав, нахиливши голову. Тільки Катеринка, спостерігаючи навколишні краєвиди, весь час запрошувала матір поглянути то туди, то сюди, аж поки Раді це не обридло і вона погрозливо цитькнула на доньку.