Розділ «Дорожні несподіванки »

Коли вже було зварено кашу, заіржали коні, нашорошивши вуха, і всі схопилися від вогнища та приготували зброю, але, на щастя, почули голос Санька, і за якусь мить він уже злазив з коня. Швидко зняли з Воронька підв’язану вісь, а тут з’явився і Роман, у якого поза сідлом було прив’язано два колеса з воза. Рада зраділа, побачивши свого Романа, і весело привітала його словами:

— Оце козаки, їхали по вісь, а приперли ще й два коліщатка! Давай, Романочку, хутенько злазь з коня, каша готовенька!

Мандрівники були добряче забрьохані та виморені дорогою, але втома враз пройшла, коли Іван із Радою розповіли про напад вовчої зграї. Після короткої розмови помили руки об сніг та взялися до ложок, швидко вичерпуючи гарячу кашу. Після цього гуртом познімали з коней їхню ношу та заходилися міняти вісь. Роман притяг із ліска добрячий стовбур дерева, але, не дійшовши до місця, покликав Раду на допомогу. Швидко підняли задню частину воза. Роман відчепив уламки задньої вісі, і стали прилаштовувати привезену. Добре, що вона була майже такою, як і поламана. Через деякий час опустили воза, і він уже був на чотирьох колесах.

— Хвала Богові, що ми отоді з вами залишилися! — примовляла Рада.

Хлопці кивали головами, а Санько додав:

— А які серед нас жінки відважні... Це — істина, Радо... Ми з Іваном ще й торби не піднімемо. Ви — наші спасительки.

Стали оглядати вози, щоб далі вирушати в дорогу, але стало сутеніти, тож і вирішили провести ніч на цьому місці. Роман із Радою рубали гілляччя, щоб якось загородити табір, а решта стягували та обкладали вози з боків, як захисток від звірини, а втім, можливо, і від людей. Добряче довелося попрацювати, а коли все зробили, то по обидва боки возів розпалили багаття і домовилися вартувати по черзі та підтримувати вогонь.

На ніч потягнуло морозом і на небі показався неповний місяць, на що Іван зауважив:

— До ранку натягне добрячий морозець!..

Учора Санько підсміювався, що, мовляв, спатиме з молодятами, а сьогодні вже Іван запропонував йому:

— Санько, ми з Марією так мислимо, що спати тобі треба з нами, тільки Марія посередині, а ми, немов її захисники, — по боках.

Рада від задоволення аж засміялася і сказала:

— Правильно, Іване! Нехай призвичаюється до родинного життя. Не вік же козакувати!

Мабуть, уперше за сьогоднішній день усі так розвеселилися.

Найпершим випало вартувати Романові, і всі стали готуватися до ночівлі. Знову гаряче каміння під ноги було спасінням від холоду, і Марія лягла першою, повернулася до Івана, а Санько, про щось бурмочучи, примостився у неї позаду. Під далеке підвивання вовків та голоси нічних птахів та звірів усі швидко поснули.

У призначений час Роман розбудив Санька, і він, ледве відірвавшись від теплого місця, виліз з-під ліжника та став готуватися заступати на варту. Слава богу, ніч минула без пригод. Останнім чергував Іван. Коли всі піднялися, була вже нагріта вода, а на вогнищі кипіла юшка.

Ранок видався тихим та морозяним, а зі сходом сонця по землі покотився сивий туман, який густими хвилями облягав навколишні дерева та кущі. Це нікого не засмучувало, проте вирішили почекати, поки сонце розвіє ці кавалки білого непросвітку.

На шляху почулися кінське іржання та людські голоси, і Санько з Романом вирішили розгледіти, що то за люд рухається. Коли вони таємно пробралися до шляху, то побачили, як по ньому йдуть піші козацькі вояки упереміш із кінними та котяться валки возів.

Санько Голота запропонував підійти поближче і дізнатися, куди рухається військо. Він підійшов збоку до мовчазної валки людей, що не звертали уваги на одинокого козака, який стояв, обіпершись на палицю. Санько видивлявся, до кого можна б звернутися із запитанням, але у зарослих щетиною козаках важко було знайти бодай одне знайоме обличчя. Його увагу привернув кремезний козак у гарному кожусі та ще й у валянцях. Санько вийшов на шлях, спираючись на кілок, і, піднявши правицю, привітав вершника:

— Доброї дороги, пане... Повертаюся після поранення... Козак Голота з полку Максима Кривоноса. Куди прямує військо?