Розділ «Дорожні несподіванки »

Сотник привітно махнув рукою. Сів на коня та й зник у завісі туману.

Санько повернувся до Романа, і вони, окрилені доброю новиною, поспішили до своїх. Швидко розповіли про домовленість із сотником і стали вибиратися з узбіччя поближче до шляху. Іван з Романом, стривожені не зовсім керованим станом у війську, умовили «дівчаче плем’я» натягти на себе ганчір’я, що погірше, та прималювати вуса, а Катеринку, натягнувши на неї кучму, швидко перевтілили у хлопчака. Тепер уже стали біля шляху, чекаючи, доки військо пройде повз них. Коли позаду показалися десятків зо три вершників, хлопці зрозуміли, що треба виїздити на шлях. Санько, привітавши задній заслін, крикнув:

— Хлопці, ми собі будемо позаду вас... Пан сотник дозволив!..

Козаки з цікавістю поглянули на подорожніх, мовчки помахали головами, не заперечуючи.

Вибралися на заїжджений та перетоптаний шлях і загойдалися по примерзлих рівчаках, та все ж були у безпеці.

Вони їхали цілий день, не зупиняючись, і коли почули попереду викрики про постій, зраділи не менше, ніжу військові. Швидко з’їхали зі шляху, стали ладнати гарячу страву та облаштовувати нічний притулок. Задиміло багаття, і Рада з Катериною вже чаклували побіля казана, щоправда, з єдиною відмінністю від інших ночівель — не було чути Радиного керівного репетування.

Іван із Саньком тягали по своїй силі невелике галуззя для вогнища та обкладали вози гілляччям, роблячи захисток від звірів. Усе до ночівлі було готове, і Марійка запросила мандрівників до вогнища, де в жару вугілля вже грілося каміння для нічного обігріву.

Ще не доїли з казана соломахи, якою сьогодні порадували всіх Рада з Катеринкою, як почувся тупіт коней і до вогнища під’їхали четверо вершників, серед яких був і сотник Гурій.

— Доброго вечора усім та смачного! — привіталися вершники, і Гурій, спішившись, підійшов до багаття.

— Присядьте біля нашого вогню, пане сотнику! — мовив Санько.

Гурій подякував і, присівши, оглянув обличчя присутніх у відблисках вогню, а тоді, все зрозумівши, хитрувато посміхнувся до Санька.

— Ми зараз під Човганським Каменем... Ще днів зо два шляху, і будемо у Старокостянтинові. Що опісля будете робити? Далі йтимете чи, можливо, залишитесь із нами? — неквапливо запитав Гурій і обвів усіх поглядом.

— Пане сотнику, до весняних часів із нас вояки нікудишні, а далі... Сотник Гусак на нас покладається, коли гетьман знову кликатиме на війну, — винуватим голосом промовив Санько і кивнув у бік Івана.

Гурій помовчав, а тоді поглянув у бік своїх супутників та неголосно промовив:

— У мене також хлопці вправні, промаху не дають. Та про вас і до них чутки дійшли.

Посиділи ще трохи, і Гурій підвівся, подякував за вогонь і тепло, дружньо підморгнув Раді та Марії і сів на коня.

— Будьте біля нас і надалі. З молодими козаками важко тримати облогу, а ви в разі чого... — наостанок сказав Гурій, і вершники швидко від’їхали у бік війська.

Біля вогнища запанувала мовчанка, всі зрозуміли, що сотник бажає переманити до себе кращих козаків Петра Гусака, а у Івана й Санька бажання лишитись у Гурія не було. Побачивши стурбовані обличчя Марії та Ради, Іван сказав:

— Не лякайтеся... Злого він нам не вчинить, знає нашу вдачу. Але хитрющий, бестія... Бачив, як він на наших дівчат косився?.. Що б там не було, а йдемо з ними до Старокостянтинова. Санько не дозволить образити когось із наших, і я вже маю силу в руках! — підсумував Іван і піднявся на ноги, поглядаючи у той бік, куди від’їхали вершники.

Із важкими думками всі вмощувалися спати. Цієї ночі вже боялися не вовків, а несподіванок від людей. Хлопці ще раз перевірили зброю і вирішили залишити на конях кульбаки та примотати поводи до рук. Вартування розподілили порівну, і цього вечора побіля вогнищ першим випало бути Роману.