Розділ «Дорожні несподіванки »

— Так їх, Гнідко! Я знаю, що ти не полохливий у мене! А ми тут їм прибавимо!

Вовки, побачивши, що цей скакун їм не до снаги, стали вертітися побіля їздового коня, і той крутив головою, пручаючись, щоб звільнитися від прив’язі. Двоє хижаків кинулися на коня з обох боків. До сіроманців було так близько, що Іван увігнав кулю одному просто в живіт, і Рада подала йому другий заряджений пістоль. Смерть уже другого хижака призупинила нападників, і вони, скиглячи, відійшли, а потім зникли з поля зору. Іван підійшов до пораненого вовка, що пробував схопитися на ноги, і, взявши камінь, ударив його в голову. Сіроманець відразу ж затих. Козак швидко підійшов до Гнідка, погладив по шиї і, взявши лук, повернувся до гурту.

Марія з Радою сиділи на возі, витягши голови, та роззиралися навколо. Катеринка перелякано забилася у куток воза і сиділа, ані пари з вуст, а Іван зі сміхом застережив:

— Глядіть, мене за вовка не прийміть та не бахніть...

Зручно примостившись на місці їздового, Іван поклав стрілу на тятиву і уважно вдивлявся навкруги, а позаду Рада з Марією тримали рушницю та пістоля. Минуло досить багато часу, а зграя не з’являлась. Дівчата повеселішали, і Марія вже звернулась до Івана:

— Іванку, ми дивитимемось, а ти розпали багаття, бо скоро наскрізь промерзнемо, ми їм добре вжарили, не повернуться...

Козак неспішно зліз з воза, прихопивши з собою шаблю та лук, і підійшов до купи хмизу. Став викрешувати вогонь, але відсирілий хмиз не загорявся. Рада дістала з днища короба сухого сінця та подала Іванові.

Раптом почувся крик Марії, і коні дико заіржали, ледве не перевернувши воза. Іван вихопив шаблю і стрімко підбіг до Радиного воза. Побачив, що четверо хижаків намагалися накинутися на коня. Один з них, уздрівши людину, прудко підскочив до Івана, але шабля не дала промаху. Вовк, і не писнувши, впав перед козаком, перерубаний навпіл. Той, що був поруч із ним, захарчав, зиркнув на Івана та його шаблю очима, повними злості, грізно рикнув і неквапно подався геть. За ним, обганяючи один одного і підібгавши хвости, втікала решта зграї.

Усе сталося так швидко, що Рада так і стояла побіля купки хмизу. Катеринка не встигла й налякатися, а Марія сиділа на возі та дивилася то на Івана, то на свою зброю.

— Іване, Іване, я натискала на гачок... А він не пальнув, — скоромовкою говорила Марія, наче виправдовуючись перед чоловіком.

— Та нічого, все гаразд, просто порох відсирів... А вовкам поталанило, бо ще одного б забили, — заспокоював Іван дружину, а тоді додав: — Дуже зголодніли сіроманці, стали й на людей кидатися!

Підійшов до Марії, обійняв її, потім відклав пістоль убік і тихо сказав прямо їй у вушко:

— Заспокойся, люба... Доводилося й не від таких хижаків відбиватися. А ці вже не повернуться.

Розпалили багаття, і коли вже пішов веселий димок, а від вогнища пахнуло теплом, Рада подала голос:

— Іване, а чого шкурам вовчим пропадати? Ми швидко їх здеремо... Знадобляться в дорозі, зима...

Іван погодився і відійшов вирізати кілки — для підвішування тварин, а коли прийшов, Рада вже стягла вовчі тіла ближче до вогнища і викинула тельбухи.

— Не на тих напали вовки... Не пощастило, Радо, хижакам, — засміявся Іван.

Марія сиділа біля вогнища і теж дивилася на Ралу, дивувалась її розпорядливості. Удвох швидко зняли шкури із забитих тварин, а туші Іван відтягнув подалі від місця їхньої зупинки. Повернувся і якось уже незлобливо промовив:

— Знатимуть, сірі, що з козаками та з козачками не варто сваритися!

І весело поглянув на Раду, яка, почувши це, засміялася.