Розділ «Кривавий шлях »

Андрієві з Павлом Годиною та ще чотирма хлопцями випало йти поза межі лісу, по ярках та балках шукати останнє місце бою своїх побратимів. Хлопці ланцюгом обходили місця вчорашніх подій і по тому, як лежали тіла, бачили, хто якою смертю загинув. Ось лежить козак горілиць і шаблю навіки зажав у руці, а біля нього впали три жовніри — зрозуміло, що до останнього подиху бився та свою лицарську справу зробив! Траплялися й такі, що лежали до землі лицем, а біля них не було жодного забитого ляха...

Десь ближче до обідньої пори хлопці почули якийсь гул, тупіт коней та викрики татар. Усі заскочили до ярка зі зброєю напоготові, стали спостерігати, що ж воно там коїться. Побачили, як уздовж ліска суне величезна людська валка: попереду — кінних татар із сотню, а по боках теж у два ряди з шаблями наголо йшли піші ординці. Хлопці побачили, як поміж ними замелькали польські мундири.

— Поляків женуть, — ледве перевівши дух, вимовив Павло Година, і його побратими ствердно кивнули головами.

Коли величезна валка полонених під вартою порівнялася з ними, хлопці вийшли із засідки і мовчки дивились на це страшне видовище — плоди військової поразки та людського приниження. Поляки йшли рядами по шість-вісім душ, були нашпиговані на палиці, як шматки м’яса... Багато з них були поранені і ледве-ледве волочилися у загальному гурті, і тільки жага до життя примушувала рухати ногами, не впасти на землю, не бути затоптаними своїми ж товаришами.

— Дивіться, яка татарва вправна, — промовив хтось із козаків.

— Таки вправні... Били поляків ми, а ясир — їхній. Ох і жадібні ж вони до живого ясиру. Подивимося, що з того вийде, — задумливо підтримав розмову Андрій, бо добре йому ще пам’яталася та страшна хода в рабство, що пережив він з друзями та односельцями.

Охоронці, побачивши, як козаки дивляться на гнітючу ходу валки, глумливо шкірили зуби і показували свою зверхність, підганяючи полонених ударами київ. А звідусіль чулися зойки і прокльони у бік тих, хто нещадно бив їхні виснажені тіла.

— Пішли краще своїх ховати, а то через нас не одного ляха заб’ють... Мабуть, чинять так, щоб і нас залякати, — сумно промовив Андрій, і козаки повернулися до своєї необхідної справи.

Після обідньої пори всі гурти, що займались захороненням козаків, стали збиратися до свого табору, а на місці Корсунської битви вже водили гурти полонених поляків, і вони ховали своїх, і роботи в них було не менше, аніж у козаків. Прийшли вістові від полковника Мартина Пушкаря з вимогою завтра вранці вирушати походом під Білу Церкву, і накази сотників та метушня підготовки до подальшого походу вивітрили сум із голови Андрія, який не міг отямитись від останніх двох днів войовничого життя.