Розділ «Кривавий шлях »

Один татарин подивився на польські та козацькі тіла, що лежали на землі, і, звертаючись до Андрія, з презирством вимовив:

— О, шайтан поляк, багато ваших поклав...

Потім з радістю чи незрозуміло чому, посміхнувся і приєднався до своїх одновірців, які орудували над полоненими.

Андрієві було не до роздумів і не до розмов з татарами, щоправда, він помітив в обличчі цього татарчука якісь знайомі риси, та й шрам на щоці здався йому примітним...

На землі упереміш лежали поранені й забиті свої та чужі вершники, і Андрій роздивлявся навколо, шукаючи Івана.

Помітив неподалік Гнідка, що стояв на одному місці, опустивши голову, і кинувся туди, а тоді побачив й Івана. Він лежав обличчям униз, підібгавши ноги під себе, наче спав.

Андрій нахилився над товаришем, обачно перевернув його горілиць і почув ледь чутний стогін. Оглянув Івана та побачив тільки невеликі порізи, і рани на грудях, руках та плечі уже не кровоточили, а взялися темними струпами.

— Іване, Іване, друже, отямся! Куди тебе поранено? — тормошив товариша Андрій, але той мовчав.

Тільки тепер побачив, що неподалік валяється сідло, а подивившись на пораненого Івана, зрозумів, чому він сповз у бою під свого коня. Андрій збагнув, що ворожа шабля зачепила ноги, а далі перерубала попругу, тож Іван разом із сідлом опинився на землі. Діставши міхур з водою, Андрій став обережно промивати рани.

Тут підбіг Павло Година, і Андрій крикнув, щоб він нарвав зілля та ще приніс води. Через декілька хвилин Павло вже стояв біля Андрія з водою та пучком трав, що позривав неподалік.

Хлопці удвох обережно перенесли Івана до лісочка у прохолодне місце, і Андрій обдивлявся, де ще могли бути рани у його товариша. Не побачивши інших пошкоджень, спробував напоїти Івана водою, але той лежав зі стиснутими зубами, і тоді, витягши ножа, Андрій розщепив йому зуби та залив воду до рота. Іван закашлявся і відкрив очі, здивовано поглядаючи то на Андрія, то на Павла, що посміхалися до нього. Андрій легенько змив з його лиця бруд вперемішку з кров’ю.

Відходили Івана, і він уже веселіше дивився на побратимів та розпитував, чим же закінчився їхній бій з драгунами. Андрій розповів про щасливе закінчення їхньої сутички, от тільки багато козаків полягло.

На вози збирали поранених. На один із них хлопці поклали Івана. Він тільки й промовив:

— Не віддавай, Андрію, Гнідка нікому, тримай при собі... А я повернусь...

Усі, хто залишився живим після важкого бою, зібрались побіля своїх возів та заходилися приводити себе до ладу, змиваючи з тіла і одягу свою та чужу кров. Після всього цього порядкування Андрій з Павлом та іншими хлопцями викупали та напоїли коней, не забувши про Гнідка, який горнувся до них, відчуваючи в Андрієві та Павлові своїх друзів.

Невдовзі прийшов Рівний, який, хоч і ледве тримався на ногах, все ж таки виконував свої обов’язки. Опустивши голову, віддав наказ розійтися по лісу і шукати тіла побратимів, котрі поклали голови у цій битві. З десятки Василя разом із ним залишилося шестеро, а ще вранці всі були здорові та веселі і ніхто не очікував такого свого кінця, адже були молоді та життєрадісні, хотіли жити...

Ховали забитих — своїх і хлопців з інших куренів — у неглибоко вириті могили, і якщо не встигали приходити священики, то читав молитву хтось зі старших козаків. Мертвих обережно опускали в могилу, ногами на схід, і клали зброю біля них. Андрій уперше в житті бачив стільки мертвих товаришів і болісно переживав дійство похорону, придивляючись до ликів козаків, які йшли на вічний спочинок, нібито хотів запам’ятати всіх, хто поклав свої голови, виборюючи вольності для себе, для своїх рідних та України.

До темряви ледве вистачило сил робити цю страшну, але необхідну повинність, і вже старші стали збирати всіх до гурту на вечерю та відпочинок. Сотворили вечірню тризну по убієнних, і похідний священик відспівав по загиблих обрядові молитви заради спасіння їхніх душ.

Утома від цілоденного бою та майже безсонної ночі валила людей до сну, і військовий табір заснув, тільки обозні, які лишилися на варті, перегукувалися поміж собою, та стомлені коні коли-не-коли пофоркували у темряві ночі.

Прохолодний травневий ранок розбуджував воїнів і без побудки вартових. Незначний приземний туманець та густа роса швидко освіжали козацьке тіло і голову. Хутенько повмивались і, поки оглядали коней, гострили зброю, готували ладівниці із зарядами для мушкетів, кухарі приготували куліш і козацька братія накинулась на їжу. Ще не закінчилась повинність по відшукуванню тіл убієнних товаришів, і всі козаки, Поділившись на гурти по п’ять-шість душ, розбрелися по перелісках виконувати свій братерський обов’язок.