Розділ «Кривавий шлях »

Ряди польських жовнірів хитнулися, начебто до відступу, але позаду їх підбадьорювали товариші, які прибувати до місця бою. Ще жорстокіше стали блискати у смертельному танці шаблі з того та з іншого боку. Сили зрівнялись, і здавалося, що цьому не буде кінця, але крики і стогони забитих та поранених нагадували всім, що кінець може настати дуже швидко.

Від дороги знову посунули яскраво одягнені вороги і, наступаючи, радо кричали:

— Криши холопів, наша єсть!

Василь Рівний уже загубив майже половину хлопців зі своєї десятки і сам вибивався із сил, але знав, що спасіння — тільки в бою, вороги не пожаліють їх, якщо вони не втримаються.

Андрій уже бився з третім польським вояком і був увесь у пошматованому одязі та закривавлений так, що його і впізнати було неможливо, проте встигав помічати, як поряд завзято б’є ворогів його вірний товариш Іван; та й Павло з Петром не відстають, хоча вже також виглядають, мов порубані опудала на козацьких ігрищах.

Рівний знову підбадьорював хлопців вигуками:

— Не візьмуть вони нас, самарці! Добавте їм жару!

Уже не раз Андрій перекидав шаблю з руки в руку, але відчував, що може не вистачити сили, аби й далі відбиватися від ворога, що наступав. Уже майже дві години йшов бій, а переваги жодної зі сторін не було видно...

Десь на дорозі чулися стрілянина з рушниць та безладне бахкання гармат. Жовніри сподівалися, що бій незабаром закінчиться, і ще завзятіше стали натискати на козаків, які відходили. Аж тут до ворогуючих сторін долинули крики: «Алла, аллах, алла...», а потім — тупіт копит. Усі зрозуміли, що то татарська кіннота поспішає на допомогу козакам.

Від дороги, де знаходилося польське військо, донеслися крики розпачу і відчаю вояків, на яких навалилися татари. Усе рідше було чути постріли мушкетів та гармат, а загальна метушня змусила поляків послабити натиск, і вже підбадьорливі вигуки козаків лунали поміж дерев:

— Наша бере!.. Рубайте, татари прийшли!

Польські воїни відчули, що їм непереливки, і стали відходити до дороги, а дехто вже й побіг, розвернувшись спиною до козаків. Врешті-решт польські ряди стали дружньо відходити, хоча їхні товариші намагалися втримати ряди відступаючих, щоб не дозволити козакам повністю їх розбити.

На дорозі відбувалось щось неймовірне: загальний клекіт бою вже заглушав усі крики та накази старших, а в напрямку відступаючих бігли сотні польських вояків з перекошеними від жаху обличчями та майже без зброї. Побачивши безлад війська, що відступало, розгублені жовніри стояли з опущеними шаблями і вже не чинили опору козакам, а ті дедалі впевненіше витісняли їх з лісу до дороги. Бій у лісі став вщухати, бо тепер і козаки опустили шаблі, мовчки дивились на це страшне видовище, коли з’являється панічний страх. Першими оговталися козацькі сотники та десятники і стали кричати на своїх:

— Чого стоїте? Нехай здаються... Примушуйте кидати зброю!

Це, мабуть, зрозуміли і польські вояки, бо то тут то там на землю вже падали шаблі і жовніри збивалися в гурти з похиленими головами переможених. Андрій дивився на свого ворога, з яким тільки-но герцював у двобої, і махнув йому шаблею до землі, щоб той кидав зброю.

— Добже, добже! Зачекай, хлопе, — кивав головою жовнір, проте не квапився кидати шаблю.

Іванів супротивник уже був обеззброєний і почвалав до гурту своїх вояків, а Іван, побачивши, що жовнір побіля Андрія не здається, замахнувся на нього шаблею, і тільки тоді той злісно відкинув зброю далеко від себе. Десятники змушували козаків, вільних від охорони обеззброєних поляків, відносити зброю до себе в обоз. До козаків стали прибиватися цілі юрми жовнірів, що втекли від ошаленілої татарви, яка рубала польське військо по дорозі на Богуслав. Поляки розуміли, що краще здатися в полон до козаків і, можливо, повернутися до своєї землі... Якщо татарин візьме свій ясир, то це пряма дорога в рабство або тяжкий викуп за свою душу.

Перегук бою став переноситися ліворуч, у бік села Самородня, і звідти до лісу Круглик стали прибувати втікачі від татарської кінноти, що вибила з дороги польський рухомий табір і далі шматувала разом з козацькими вершниками вже напіврозбите військо Потоцького. Схоже було, що поляки вже готові визнати поразку, бо сотні жовнірів та обозників ішли величезними гуртами просто в руки козацького війська, не опираючись, а ті, що були зі зброєю, складали її на вози Самарського та інших куренів.

Козаки валилися з ніг, приймаючи до полону величезні гурти поляків, що сподівались отримати від них помилування. Десятка Рівного знайшла свій обоз і, осідлавши коней, носилася, направляючи полонених у табори, що швидко створювалися на північно-східній околиці лісу. Раптом Андрій почув, як з боку дороги знову долинули відлуння бою та шалений гвалт поляків і татарські заклики. Усі побачили, як просто на них несуться сотні польських вершників, котрі, мабуть, пробилися крізь татарську кінноту і, змітаючи все живе на своєму шляху, рятувалися втечею. На якусь мить усі заклякли і мовчки дивилися на цей несамовитий біг польських кіннотників до порятунку.

Почувся крик Рівного: