Розділ «Кривавий шлях »

Тут Андрій відчув поряд плече Івана, який, вимахуючи шаблею, і собі кричав:

— Разом, разом, Андрію! Павле, Петре, стоїмо разом!

Постріли звідусіль стали затихати, і лише коли-не-коли бабахкали гармаші з обозних возів, які вціліли від козацьких куль. А навкруги вже заполонили вранішнє повітря звуки сотень шабель, що весь час шукали собі в жертву людське тіло і знаходили його, бо щосекунди лунали передсмертні викрики поранених та забитих людей, які вступили у двобій.

Високі на зріст, міцні польські жовніри швидко зійшлися з десяткою Рівного, і він сам першим кинувся на переднього жовніра, зав’язалася рубка. Тут підоспіли ще поляки, і Андрію дістався кремезний молодий жовнір. «А гарні хлопці ці поляки, не те що татари кривоногі», — чомусь подумав Андрій, і дві шаблі закрутилися в смертельному двобої.

Поряд бились Іван та Павло, яким також дістались дужі поляки, що вміло володіли шаблями. Де-не-де було чути звитяжні крики польських вояків, а то вже козацькі голоси сповіщали про свою перемогу.

— Отримуй, бодай тебе жаба вбрикнула!.. Більше не ходитимеш сюди! — лунали крики козаків, які перемагали поляків.

Андрій ніяк не міг зачепити свого супротивника і вже бачив, як той задоволено посміхався, з силою відбиваючи випади у свій бік. Іван у цей час поранив свого супротивника у груди, і той звалився піддерево, волаючи від болю.

— Хлопче, не візьмеш його один! Завзятий він у тебе! — звернувся Іван до Андрія і збоку зачепив жовніра по нозі.

Але той не падав і продовжував відбиватися від уже двох козаків. Андрій помітив позаду польських вояків, а до них бігло ще більше десятка жовнірів. Побачивши небезпеку, Андрій зосередився і зумів поцілити супротивникові у плече. Той, упустивши шаблю, відбіг трохи та упав набік, закриваючи рану на плечі рукою. Андрій в гарячці бою хотів добити його, але товариші жовніра вже добігли до пораненого ворога.

Тут уже Андрію та його хлопцям стало непереливки від кількісної переваги поляків, котрі насідали і билися, як загнані у кут хижаки. От коли Андрій повною мірою відчув, що таке козацький вишкіл та вміння, і одразу згадав усі козацькі бойові хитрощі, які йому підказували Симеон, батько та інші вправні вояки.

Поряд уже нестямно ремствували козаки, бо на кожного з них випало по два, а на декого і по три дебелих польських жовніри з довгими прямими шаблями. Андрій поряд з Іваном та Павлом Годиною оскаженіло відбивався від ворогів і вже відчував, як німіє правиця, тому він, вибравши якусь миттєвість, перекинув шаблю у ліву руку і зумів ударити боковим випадом жовніра в живіт. Удар його був смертельним для ворога, бо поляк одразу прихилився до землі, і тепер у Андрія вже залишився один дужий супротивник, роками такий же, як він. Хлопцеві здалося, що на обличчі ворога після поранення його товариша з’явилися гримаси страху. Андрій потіснив ляха, але той був таки вправним і не хотів піддаватися.

А тут нова хвиля поляків стала наближатися на допомогу своїм, і звідусіль долинали крики десятників та сотників:

— Відходимо, відходимо разом, хлопці!

Почули і наказ Рівного:

— Відступай назад, тримайтеся купи!.. Гуртом відступаймо, та бийте ляхів!

Стало трішки вільніше, бо поляки розтяглися, і хлопці, ховаючись за дерева, наносили удари по тих жовнірах, що наступали. От почувся переможний крик Івана, після того як його супротивник звалився забитим, а тим часом двом затятим ворогам — Андрію і жовніру — ніяк не вдавалося дошкулити один одному.

Поляків прибувало все більше і більше, вже було видно попереду, як вони заповнили увесь ліс своїми яскравими мундирами, і от-от козацький ланцюг розвалиться, а якщо хтось повернеться спиною, то це може бути кінцем ДЛЯ їхньої сотні.

— Хутчіше відходимо! — кричав Рівний, не забуваючи при цьому «міняти» своїх супротивників, які раз по раз падали від разючих ударів його шаблі.

Іван з Павлом також добре орудували шаблями, і вже не один польський вояк відкочувався від них із раною на тілі. Проте їхнє місце займали інші, що поспішали на допомогу своїм переднім товаришам. Позаду у козаків лунали підбадьорливі голоси підмоги, що також поспішала на поміч, і одразу стали хутчіше вимахувати шаблями хлопці Рівного, а той радісно кричав:

— Хлопці, підмога! Тисни на них!.. Коліть, не жалійте!