Розділ 72. Повстання Авесалома

За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділи 13—19

“Він має оплатити вчетверо”, — таким був вирок, який Давид несвідомо виголосив самому собі, слухаючи притчу пророка Натана; і цей вирок мав виконатись. Четверо його синів повинні були загинути, і втрата кожного з них стала наслідком гріха батька.

Ганебний злочин Амнона, свого первістка, Давид залишив без покарання й догани. Закон карав смертю перелюбника, а протиприродний злочин Амнона робив його вину вдвічі тяжчою. Але Давид, пригнічений власним гріхом, не міг по справедливості притягти злочинця до відповідальності. Цілих два роки Авесалом — законний опікун рідної сестри, котру так жорстоко було скривджено, приховував свій намір помсти, щоб врешті-решт завдати нищівного удару. Під час учти, де були присутні царські сини, п'яний Амнон, винуватий у кровозмішанні, був убитий за наказом свого брата.

І знову подвійне покарання спіткало Давида. Він отримав страшну звістку: “Авесалом повбивав усіх царських синів, і не позосталося з них ні одного… І цар устав, і роздер шати свої, та й упав на землю, і усі слуги його, котрі стояли коло нього, пороздирали шати”. Царські сини, що в тривозі повернулися до Єрусалима, розповіли батькові правду: убитий лише Амнон; “і піднесли свій голос та й плакали. Та й сам цар і усі слуги його ревно плакали”. Авесалом утік до Талмая, царя Гешурського, батька своєї матері.

Як і іншим синам Давида, Амнонові було дозволено потурати своїм егоїстичним нахилам. Він прагнув задовольнити кожну свою примху, не рахуючись із вимогами Божими. Незважаючи на великий гріх, Господь довго терпів його. Протягом двох років йому надавалася змога розкаятись, але він продовжував грішити; Амнон так і помер, не звільнившись від своєї вини, щоб свого часу стати перед страшним Божим судом.

Давид знехтував своїм обов'язком покарати Амнона за злочин. Невірність царя й батька, нерозкаяність сина стали причиною того, що Господь дозволив подіям розвиватися природним шляхом, і не стримував Авесалома. Коли батьки або правителі нехтують обов'язком карати беззаконня, тоді Бог Сам береться за цю справу. Він певною мірою перестає стримувати сили зла; внаслідок цього постає низка обставин, за яких гріх карається гріхом.

Лихі наслідки злочинного Давидового потурання Амнонові на цьому не закінчилися, бо саме звідси бере свій початок відчуженість поміж Авесаломом та його батьком. Після втечі Авесалома в Іешур Давид, розуміючи, що злочин сина вимагає якогось покарання, заборонив йому повертатися в Єрусалим. Однак становище, в якому опинився цар, стало від цього ще більш гострішим. Енергійний, честолюбний і безпринципний Авесалом, через свою втечу позбавлений можливості брати участь у державних справах, незабаром почав складати небезпечні плани.

Коли минав другий рік його вигнання, Йоав вирішив примирити батька зі сином. З цією метою він скористався послугами однієї жінки з Текої, котра славилася своєю мудрістю. Навчена Йоавом жінка стала перед Давидом, удаючи зі себе вдову, для якої єдиною опорою та потіхою в житті були два її сини. Під час сварки один з них убив другого і тепер усі родичі вимагали, щоб син, який залишився живим, був відданий в руки месника за кров. “І погасять вони, — сказала мати, — останню іскорку, яка позосталася, щоб не лишити моєму чоловікові ані імені, ані нащадків на поверхні землі”. Це прохання зворушило серце царя, і він запевнив жінку у царському заступництві для її сина.

Отримавши від царя кількаразову обіцянку, що молодому чоловікові не загрожуватиме жодна небезпека, жінка благала його поблажливо слухати її далі, нагадавши, що своїми словами він “сам себе обвинуватив, бо не повертає свого вигнанця”. “Бо ми напевно помремо, — сказала вона, — ми як та вода, вилита на землю, що її не зібрати. Та Бог не бажає погубити душу, і Він завжди думає, щоб не відвернути від Себе вигнанця”. Цей ніжний і зворушливий опис любові Бога до грішника; розмова, ініціатором якої став черствий, грубий воїн Йоав, — промовистий доказ того, що ізраїльтянам були відомі великі істини Плану викуплення. Цар, який сам відчував потребу в Божій милості, не міг опиратися проханню жінки. Йоавові було наказано: “Тож піди, поверни назад юнака, Авесалома”.

Авесаломові дозволили повернутися до Єрусалима, але він не повинен був з'являтись у царському дворі та бачитися з батьком. Давид почав усвідомлювати згубні наслідки свого поблажливого ставлення до дітей, і, незважаючи на те що так ніжно любив свого вродливого та обдарованого сина, він відчував за необхідне показати як Авесалому, так і народові свою огиду до вчиненого злочину. Два роки Авесалом жив у своєму домі, відлучений від царського двору. Сестра жила при ньому, і її присутність постійно нагадувала йому про непоправну шкоду, яка була їй заподіяна. В очах народу царевич був швидше героєм, аніж злочинцем. Скориставшись цією перевагою, Авесалом узявся завойовувати серця підданих. Своєю зовнішністю він викликав захоплення кожного, хто бачив його. “А такого вродливого мужа, як Авесалом, та такого уславленого не було в усьому Ізраїлі. Від стіп ніг його й аж до тім'я голови його не було у ньому вади”. Цар вчинив немудро, допустивши, щоб його немилість впродовж двох років давала поживу для роздумів честолюбивому, поривчастому і запальному Авесаломові. Рішення Давида повернути Авесалома до Єрусалима, але не спілкуватися з ним, призвело до того, що симпатії народу перейшли на бік Авесалома.

Постійно пам'ятаючи про власне порушення Божого Закону, Давид почував себе скутим морально. Колись сміливий і рішучий, він став невпевненим і пригніченим. Його вплив на народ значно послабився. Усе це сприяло здійсненню задумів його безсердечного сина.

Хоч, завдяки Йоаву, Авесаломові знову дозволили бачитися з батьком, він, незважаючи на удаване примирення, продовжував виношувати честолюбні плани. Обзавівшись колісницями, кіньми і 50 скороходами, він почувався мало не царем. В той час як цар виявляв дедалі більшу схильність до замкнутості і перебування на самоті, Авесалом старанно завойовував симпатії народу.

Невпевненість і байдужість Давида позначилися на його підданих; недбальство і захланність, з якими вершилося правосуддя, стали характерним явищем. Авесалом майстерно використовував кожний випадок незадоволення для власної користі. Щодня біля воріт міста, де переважно збиралась юрба прохачів зі своїми скаргами, можна було побачити цього, шляхетної зовнішності мужа. Авесалом спілкувався з ними, вислуховуючи скривджених, висловлюючи співчуття до їхніх страждань і жалкування з приводу бездіяльності урядовців. Вислухавши справу якогось ізраїльтянина, царевич, переважно, відповідав: “Слова твої добрі та слушні, але в царя нема кому тебе вислухати”. При цьому він додавав: “От, якби мене настановлено суддею над краєм, то кожен чоловік, що мав би суперечку чи судову справу приходив би до мене, а я судив би його по правді. І, бувало навіть, коли хто підходив поклонитися йому, то він простягав свої руки, обіймав його та й цілував”.

Незадоволення правлінням Давида, до чого призвели підступні дії царського сина, швидко зростало. Ім'я Авесалома було в усіх на вустах. Він був загальновизнаним спадкоємцем престолу, і народ з гордістю дивився на нього як на мужа, достойного обійняти цю високу посаду; у багатьох виношувалось бажання, щоб він негайно зійшов на престол. “Так приваблював Авесалом серця Ізраїлевих синів!” Однак, засліплений любов'ю до сина, цар нічого не підозрював. Царственну пишність, якою оточив себе Авесалом, Давид розцінював як бажання побільшити шану його двору, як вияв радості, викликаної примиренням.

Коли народ дозрів, щоб підтримати переворот, Авесалом таємно порозсилав вивідувачів в усі племена, які закликали готуватись до повстання. Тепер для здійснення своїх віроломних намірів він використав маску релігійного благочестя: йому, нібито, потрібно було виконати в Хевроні дану Богові обітницю, зроблену ним ще тоді, коли він був вигнанцем. Авесалом сказав цареві: Піду я та виконаю обітницю в Хевроні, котру я дав Господеві. Бо раб твій, коли ще був у Гешурі в Арамі, уклав обітницю, говорячи: “Якщо Господь справді поверне мене до Єрусалима, то я віддам честь Господеві”. Люблячий батько, втішений доказом такого благочестя свого сина, відпустив його з благословенням. Тепер змова остаточно визріла. Цим учинком, який став верхом лицемірства, Авесалом мав намір не тільки засліпити царя, а й завоювати довір'я народу, піднявши його на повстання проти вибраного Богом царя.

Авесалом вирушив до Хеврона, а з ним “пішли двісті чоловіків з Єрусалима, які були ним покликані; а пішли вони в простоті серця, бо нічого не знали”. Ці люди пішли з Авесаломом, не думаючи про те, що їхня любов до царського сина призведе до повстання проти царя. Прибувши до Хеврона, Авесалом негайно прикликав Ахітофела — одного з головних радників Давида — мужа, котрий славився своєю мудрістю і з думкою якого рахувалися як зі словом віщуна. Ахітофел приєднався до зловмисників, і, здавалось, що його підтримка неминуче принесе успіх справі Авесалома, оскільки під знамено заколотників стало багато впливових людей з усієї країни. Коли почувся звук сурми — сигнал до повстання, змовники, яких царський син розіслав по всій країні, сповістили, що Авесалом став царем, і багато люду приєдналося до нього.

Тим часом ця тривожна вістка досягла Єрусалима й царя Давида. Несподівано він наче пробудився від сну, усвідомлюючи, що повстання визріло з вини людини, близької до трону. Рідний син, якого він так любив і якому довіряв, вчинив змову з наміром захопити царську владу і, без сумніву, позбавити його життя. У зв'язку з великою небезпекою Давид подолав депресію, яка вже давно пригнічувала його, і з притаманною йому колись енергією приготувався, щоб зустріти страшне лихо, що впало на нього. Авесалом зібрав своє військо у Хевроні, — лише в 20 милях від столиці. Незабаром повстанці з'являться біля воріт Єрусалима.

Зі свого палацу Давид дивився на столицю — “препишну країну, розраду всієї землі… місто можновладного царя” (Псалми 47:3). Він здригався від думки, що це місто наразиться на розграбування та винищення. Чи мав би він звернутись за допомогою до своїх підданих, які зберігали вірність йому, і захистити столицю? Чи дозволити, щоб Єрусалим був залитий кров'ю? Він прийняв рішення. Боже місто не повинно зазнати страхіття війни. Він залишить Єрусалим і випробує вірність свого народу, даючи йому змогу згуртуватися для підтримки свого царя. У час цієї великої кризи його обов'язок перед Богом і народом був у тому, щоб зберегти владу, якою його наділило Небо. Результат цієї боротьби він віддавав до Божих рук.

В покорі та печалі, гнаний улюбленим сином, Давид вийшов за ворота Єрусалима, змушений залишити свій престол, палац і Божий Ковчег. Люди йшли слідом за ним довгою, сумною, подібною до похоронної, процесією. Охорона Давида, яка складалась з керетян, пелетян та гатян — біля 600 чоловік, під командуванням Уттая, — супроводжувала царя. Але Давид, з характерною для нього безкорисливістю, не міг погодитися на те, аби ці чужинці, котрі знайшли в нього захист, зазнали разом з ним лиха. Він був здивований, що вони готові принести задля нього таку жертву. Тоді цар сказав до гатянина Уттая: “Чого й ти ідеш з нами? Повертайся і залишайся з тим царем, ти ж бо чужинець та вигнанець із свого краю. Учора щойно прийшов ти, а сьогодні я мав би турбувати тебе блукати з нами? Я ж піду куди доведеться. Повертайся і забери земляків своїх зі собою. А Господь учинить тобі милість та правду!”