Розділ 72. Повстання Авесалома

і над народом Твоїм — Твоє благословення”.

(Псалми 3:1—9)

Давид і усі, що були з ним — воїни, державні діячі, старші за віком і молоді, жінки та маленькі діти, — уночі перейшли глибоку швидкоплинну ріку. “Так що до світанку не позосталося ані одного, хто б не перейшов Йордан”.

Давид і його люди прийшли до Маханаїму — резиденції Уш-Бошета. Це було добре укріплене місто, оточене з усіх боків горами і могло служити хорошим сховищем на випадок війни.

Це був також багатий край, мешканці якого дружелюбно ставилися до Давида. Тут до нього приєдналося чимало людей, а багаті люди щедро забезпечували їх їжею і всім необхідним.

Рада Хушая досягла своєї мети: Давидові вдалося уникнути смертельної небезпеки, але нерозважливий, поривчастий царевич не міг заспокоїтися і незабаром вирушив у погоню за батьком. “Авесалом перейшов Йордан, — він та усі Ізраїлеві мужі з ним”. Авесалом настановив Амаса, сина Давидової сестри Авігайли, начальником над усім своїм військом. Його армія була великою, але недисциплінованою і погано підготовленою до сутички з досвідченими воїнами його батька.

Давид розділив своїх людей на три загони, якими командували: Йоав, Авішай та Іттай-гатянин. Він мав намір очолити військо особисто, але проти такого рішення гаряче протестували начальники війська, радники та народ. “Ти не підеш! — сказали вони. — Бо якщо ми і втечемо, вони не сумуватимуть за нами. І якщо навіть половина нас поляже, вони не звернуть на нас уваги, бо ти — як десять тисяч нас. Буде краще якщо ти допомагатимеш нам із міста.” І сказав до них цар: “Що вважаєте за добре в очах ваших, я зроблю” (2 Самуїлова 18:3—4).

Зі стін міста було добре видно довгі лави заколотників. Самозванця оточувало численне військо, порівняно з яким військо Давида здавалось лише невеличкою жменькою людей. Але цар, дивлячись на армію противника, думав не про корону чи царство, і навіть не про власне життя, яке залежало від результату бою. Серце батька було сповнене любов'ю і жалем до свого непокірного сина.

Коли військо виходило з воріт міста, Давид підбадьорював своїх вірних воїнів, наказуючи йти вперед з надією, що Бог Ізраїлю дасть їм перемогу. Але навіть в цей момент він не міг заглушити почуття любові до Авесалома. Коли Йоав, переможець у сотнях битв, проходячи повз царя на чолі першої колони, схилив перед монархом свою горду голову, той тремтячим голосом сказав: “Будьте поблажливі, заради мене, до молодого чоловіка, до Авесалома”. Авішай та Іттай отримали те саме повеління: “Будьте поблажливі, заради мене, до молодого чоловіка, до Авесалома”. Тривога царя, здавалось, свідчила про те, що Авесалом для нього дорожчий, ніж його царство, ніж вірні піддані; тому ця тривога лише збільшила у воїнів обурення діями зрадливого сина.

Місцем битви став ліс поблизу Йордану, де чисельна перевага війська Авесалома завдала йому лише шкоди. Опинившись у лісовій хащі, серед боліт, загони Авесалома, яким бракувало дисципліни, розгубились і стали некерованими. “І був розбитий там Ізраїльський народ Давидовими слугами. Було того дня велике кровопролиття, — полягло двадцять тисяч!”

Авесалом, зрозумівши, що його справа програна, повернув назад, але заплутався волоссям у гілках розлогого дерева; мул, на якому він їхав, утік, і він безпомічно зависнув, ставши легкою здобиччю противника. У такому стані його знайшов якийсь воїн, котрий, боячись царського гніву, пощадив його, але розповів про це Йоавові. Йоав не довго вагався. Він був заприязнився з Авесаломом, двічі мирив його з Давидом, а той так безсоромно зловживав його довір'ям. Якби не переваги, які Авесалом отримав завдяки заступництву Йоава, це повстання з усім його страхіттям ніколи б не вибухнуло. Тепер у владі Йоава було одним ударом знищити заколотника цього лиха. “І він узяв в руки свої три стріли і послав їх у серце Авесалома… І взяли вони Авесалома та й кинули його в лісі у велику яму, і накидали над ним дуже велику могилу з каміння”.

Так загинули призвідники заколоту в Ізраїлі. Ахітофел сам відібрав собі життя. Царственний Авесалом, чия сліпуча врода була гордістю Ізраїлю, загинув у розквіті сил; його мертве тіло вкинули до ями, закидавши на знак вічної ганьби грудою каміння. Ще за життя Авесалом спорудив для себе розкішного пам'ятника в долині царів, але єдиним пам'ятним знаком, яким було позначено його могилу, стала купа каміння у відлюдній місцевості.

Вождь повстання був убитий, і Йоав звуком сурми стримав своє військо від переслідування втікаючого противника; до царя одразу ж було послано гінців із вісткою.

Вартовий стояв на міському мурі, вдивляючись у той бік, де точився бій, раптом він зауважив самотнього чоловіка, що біг до міста. Незабаром з'явився ще один. Коли перший наблизився, вартовий сказав Цареві, який чекав біля воріт: Я бачу, як біжить перший Ахімааз, Садоків син. А цар промовив: “Він чоловік добрий і несе якусь добру вістку.” І кликнув Ахімааз до царя: “Перемога”. І впав він перед царем долілиць і сказав: “Благословенний Господь, Бог Твій, що видав людей, які піднесли руку свою проти мого пана царя”. На нетерпляче запитання царя: “Чи все гаразд із моїм юнаком Авесаломом?” Ахімааз відповів ухильно.

Прийшов другий гонець, вигукнувши: “Нехай прийме звістку мій пан цар, бо Господь помстився за тебе сьогодні всім, котрі повстали проти тебе”. Знову з уст батька зірвалось одне-єдине запитання, що найбільше турбувало його: “Чи усе гаразд із моїм юнаком, Авесаломом?” Не в змозі приховати страшну новину, вісник відповів: “Нехай станеться ворогам мого пана і царя та всім, що повстали на тебе, таке лихо, як з цим юнаком”. Цього було достатньо. Не запитуючи більше ні про що, Давид, схиливши голову, пішов у горницю над ворітьми і плакав, говорячи: “Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, Авесаломе. О, Авесаломе, сину мій, сину мій!”

Переможці, що поверталися з поля бою, наблизилися до міста, і гори сповнилися відлунням торжествуючих вигуків. Та коли воїни увійшли До міста, радісні вигуки змовкли, знамена опустились, і, похнюпившись, воїни йшли не як переможці, а швидше як ті, що зазнали поразки. Бо замість привітання царя, з горниці, що над воротами, до них долітав сумний плач і голосіння: “Сину мій, Авесаломе! Мій сину, мій сину, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, о, Авесаломе, мій сину, мій сину!”

“Того дня перемога обернулася в жалобу для усього народу, бо народ почув, що засмутився цар за своїм сином. Тому входив народ того дня крадькома до міста, як прокрадається військо, засоромлене своєю втечею з місця бою”.

Йоав дуже обурився. Бог дав їм причину радіти й торжествувати: щойно було придушене одне з найбільших повстань, відомих будь-коли в історії Ізраїлю; і ось ця блискуча перемога перетворилася на жалобу за юнаком, за злочин якого заплатили ціною крові тисячі доблесних мужів. Суворий, різкий воєначальник пішов до царя й сміливо заявив: “Сьогодні ти засоромив усіх своїх слуг, які врятували життя твоє і життя синів та дочок твоїх… ти любиш своїх ворогів, і ненавидиш своїх друзів. Сьогодні ти показав, що князі і слуги у тебе ніщо; тепер я знаю, що якби Авесалом був живий, а ми всі були мертві, то ти був би нині задоволений… Отож вставай, вийди і говори до серця своїх слуг. Бо присягаю Господом, якщо ти не вийдеш, то цієї ночі ніхто не буде ночувати з тобою, і це буде найгірше за всяке лихо, що приходило на тебе від молодості твоєї аж дотепер”.

Хоча це був різкий і навіть жорстокий докір для убитого горем царя, Давид прийняв його. Усвідомлюючи, що воєначальник має рацію, він спустився до воріт і словами похвали підбадьорював своїх доблесних воїнів, які строєм проходили повз нього.