Розділ 61. Відкинення Саула

За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділ 15

Саул не витримав випробування вірою у скрутній ситуації в Гілгалі, зганьбивши Боже служіння, але його гріх ще можна було виправити; тому Господь надав Саулові ще одну змогу засвоїти урок непорушного довір'я Його Слову та послуху Його повелінням.

Коли пророк докоряв йому в Гілгалі, Саул не вбачав великого гріха в тому, що скоїв. Він вважав, що з ним повелися несправедливо, і намагався виправдати свої дії, вибачити помилки. З того часу він рідко бачився з пророком. Самуїл полюбив Саула як власного сина, а сміливий, запальний Саул вельми поважав пророка; однак його образив докір Самуїла, і з того часу Саул, наскільки це було можливо, уникав його.

Та Господь послав до Саула Свого слугу з іншою вісткою. Своїм послухом він ще міг довести вірність Богові та виправдати довір'я Ізраїлю. Самуїл прийшов до царя і передав йому Господні слова. Щоб монарх зрозумів, наскільки важливий послух цим словам, Самуїл особливим чином підкреслив, що звіщає божественний наказ, який походить від Небесної Влади, що настановила Саула на престол. Пророк сказав: Так сказав Господь Саваот: “Я згадав те, що вчинив Амалик Ізраїлеві, ставши йому на перешкоді по дорозі із Єгипту. Отож іди і побий Амалика, цілковито знищ усе, що він має, і не щади нічого… від чоловіка до жінки, від дитини до немовляти, від вола й до вівці, верблюда й осла”.

Відомо, що амаликітяни першими вступили у війну з Ізраїлем в пустелі, і за цей гріх, а також за повну зневагу до Бога, їхнє розтліваюче ідолопоклонство Господь через Мойсея виніс їм вирок. За божественним наказом історія їхнього жорстокого ставлення до Ізраїлю була записана разом із вказівкою: “Зітреш пам'ять Амалика з-під неба. Не забудь!” (Повторення Закону 25:19). Упродовж чотирьох століть виконання цього вироку відкладалося, однак амаликитяни не залишили своїх гріхів. Господь знав, що цей нечестивий народ, якби тільки міг, стер би з лиця землі ізраїльтян і їхню релігію. Тепер нарешті настав час виконати вирок, який так довго відкладався.

Боже довготерпіння щодо нечестивих робить їх ще сміливішими в переступах, однак, незважаючи на те, що покарання довгий час відкладається, воно буде жахливим і неминучим. “Бо повстане Господь, як на горі Перацім; розгнівається, як в Гів'онській долині, щоб здійснити Свою справу — предивний Свій чин, щоб здійснити роботу Свою, незвичайне діло Своє!” (Ісаї 28:21). Для милостивого Бога покарання — незвичайна справа. “Як живий Я, — говорить Господь Бог, — не бажаю смерті грішника, а тільки щоб відвернути нечестивого з дороги його; і буде він жити” (Єзекіїля 33:11). Господь “милосердний і ласкавий, довготерпеливий, многомилостивий та правдивий… Що прощає беззаконня, злочини й гріхи”. Однак Він “не залишає нічого без кари” (Вихід 34:6—7). Хоча Бог не знаходить задоволення у помсті, але неодмінно покарає порушників Свого Закону. Він змушений це зробити, щоб уберегти мешканців Землі від повного розтління й загибелі. Щоб спасти декотрих, Бог змушений знищити тих, котрі стали запеклими в гріхах. “Господь довготерпеливий і силою потужний, але без кари винного Він не залишає” (Наума 1:3); за допомогою жахливого чину правосуддя Він відновить авторитет Свого зневаженого Закону. Його небажання вершити правосуддя свідчить про мерзенність гріхів, які вимагають Його покарання, і про суворість відплати, що чекає на грішника.

Але, звершуючи суд, Бог не забуває і про милість. Амаликитяни мали бути знищені, а кенеяни, що мешкали по- між ними, — помилувані. Цей народ, хоч і не звільнився зовсім від ідолопоклонства, однак служив Богові і мав дружні стосунки з Ізраїлем. До цього народу належав шурин Мойсея — Ховав, який супроводжував ізраїльтян в їхніх мандрівках по пустелі і який, добре знаючи країну, був для них цінним помічником.

Після поразки филистимлян у Міхмаші Саул воював з Моавом, Аммоном, Едомом, а також із амаликітянами та филистимлянами, здобуваючи все нові й нові перемоги. Отримавши наказ виступити проти амаликитян, він одразу ж оголосив війну. Його авторитетний наказ, скріплений словами пророка, був проголошений по всій країні, і здатні воювати мужі ізраїльські, почувши заклик до бою, згуртувалися під прапором Саула. Не завоювання було метою військового походу; у цій війні ізраїльтянам не належали ані слава перемоги, ані воєнні трофеї. Вони вирушили на війну лише тому, щоб виявити послух Богові та вчинити Його суд над амаликитянами. Бог бажав, щоб усі народи побачили, яка доля має спіткати людей, котрі нехтували Його верховною владою; Бог також хотів показати, що язичників знищив саме той народ, до якого вони ставилися з презирством.

“Саул побив Амалика від Хавіли аж до самого Шуру, що на кордоні з Єгиптом. І взяв він Агага, амаликського царя, живим, а увесь народ знищив вістрям меча. Однак змилосердився Саул разом з народом над Агагом, і над усім найкращим з його худоби дрібної та з його великої худоби… і не хотіли вони знищити їх. Лише те, що було нічого не варте, те знищили”.

Перемога над амаликитянами була однією з найблискучіших перемог Саула, і гордість знову запалала в його серці, що становило для нього найбільшу небезпеку. Божественний наказ повністю знищити Божих ворогів був виконаний лише частково. Прагнучи примножити тріумф свого повернення, Саул наважився наслідувати звичаї навколишніх народів: помилував Агага — лютого та войовничого царя амаликитян; ізраїльтяни залишили собі найкращих овець, велику рогату худобу та в'ючних тварин, виправдовуючи свій гріх тим, що худоба буде принесена в жертву Господеві. Насправді ж тварин вони мали намір використати замість власних і таким чином зберегти свою худобу.

Саул зазнав останнього випробування. Самовпевненість, з якою він зневажав Божу волю, свідчила про те, що він мав намір і далі діяти як незалежний монарх; це було доказом того, що Саул негідний бути намісником Господа. В той час як Саул і його військо поверталися додому, насолоджуючись перемогою, в домі пророка Самуїла панував глибокий сум. Він отримав вістку від Бога, Який засуджував вчинок царя: “Жалкую, що Я настановив Саула царем; він відвернувся від Мене, і слів Моїх не виконав”. Пророк був глибоко засмучений поведінкою непокірного царя; всю ніч він плакав і молився, щоб страшний вирок було скасовано.

Каяття Бога не подібне до каяття людини. “Слава Ізраїлю неправди не говорить і не змінюється, бо Він не чоловік, щоб змінюватись”. Каяття людини означає зміну думок і поглядів, а Боже каяття має на увазі зміну обставин і відносин. Людина може змінити своє ставлення до Бога, виконуючи умови, за якими отримає божественну ласку, або ж внаслідок власних вчинків позбудеться її, але Господь “учора, і сьогодні, і навіки Той Самий” (Євреям 13:8). Непослух Саула змінив його ставлення до Бога, але умови прийняття його Богом залишилися незмінними. Це означає, що Божі вимоги були тими ж, що й раніше, оскільки в Нього “нема переміни і ні тіні зміни” (Якова 1:17).

Вранці наступного дня пророк з болем у серці вирушив назустріч цареві, котрий згрішив. Самуїл плекав надію, що цар схаменеться, усвідомить свій гріх і, розкаявшись та упокорившись, знову знайде божественну ласку. Але після першого кроку на шляху беззаконня зробити наступні — значно легша справа. Низько впавши через непослух, Саул вийшов назустріч Самуїлові з неправдою на устах. Він вигукнув: “Благословенний ти в Господа! Я виконав Слово Господнє”

Слова, почуті пророком, стали доказом неправдомовності непокірного царя. На прискіпливе запитання: “А що це за мекання овець, що до моїх вух доходить, та рик великої худоби, що я чую?” Саул відповів: “Від амаликитянина пригнали їх, бо народ пощадив найкраще із овець та волів, щоб принести в жертву Господу, Богу твоєму; а все решту ми повністю знищили”. Ізраїльтяни виконували вказівки Саула, але, щоб вигородити себе, він був готовий перекласти вину за власний гріх непослуху на них.

Вістка про відкинення Саула невимовно засмутила Самуїла. Її потрібно було оголосити перед усім ізраїльським військом; сповнені гордості та торжества воїни отриману перемогу повністю пов'язували з доблестю та військовою майстерністю свого царя, оскільки й сам Саул не приписував Богові успіх Ізраїлю у цій битві. Переконавшись у непокірності Саула, пророк сповнився обурення — той, якого так високо відзначив Бог, виявивши до нього Свою прихильність, порушив наказ Небес, чим ввів Ізраїль у гріх. Пояснення царя не могли обманути Самуїла. Із змішаним відчуттям жалю і обурення він сказав: “Годі, дай мені оголосити тобі, що Господь відкрив мені цієї ночі… Чи ж немалим ти собі здавався, коли став головою над колінами Ізраїля й Господь помазав тебе царем над Ізраїлем?” Він повторив Божий наказ відносно Амалика і вимагав від Саула пояснення щодо причини непослуху.

Саул продовжував уперто виправдовуватись: “Я послухався Господнього голосу і пішов у похід, в який Господь послав мене, і привів амаликитянського царя Агага та винищив амаликитян; народ же взяв із здобичі овець і худоби, що було найкраще із заклятого, щоб принести його в жертву Господеві, Богові твоєму, в Гілгалі”.

Суворо, хоч і урочисто, пророк відкинув, здавалося б, спасительний обман Саула, оголосивши йому неминучий вирок: “Невже ж всепалення і жертви Господеві більш до вподоби, ніж послух Господньому слову? Послух кращий від жертви, а слухняність — від баранячого жиру. Бо непокірність — такий же гріх, як ворожбитство, а свавілля — те ж, що й служіння бовванам. Через те, що ти відкинув Господні слова, то Він відкинув тебе, щоб ти не був царем”.

Коли цар почув цей страшний вирок, він закричав: “Згрішив я, переступивши Господній наказ і твої слова, але я злякався народу і виконав його волю”. Злякавшись осудження пророка, Саул визнав провину, яку до цього часу вперто заперечував, але, як і раніше, продовжував перекладати її на народ, виправдовуючись, що згрішив через те, що боявся людей.

На жаль, не розкаяння за скоєний гріх, а страх перед покаранням спонукав Саула благати Самуїла: “Прости ж мій гріх і повернися зо мною, а я поклонюсь Господеві”. Якби Саул щиро розкаявся, то привселюдно визнав би свій гріх, але його непокоїло лише одне: як зберегти власний авторитет і владу над народом. Саул жадав присутності Самуїла, оскільки вона розцінювалася як честь і могла посилити вплив царя на народ.