Розділ 73. Останні роки життя Давида

За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділ 24; перша Книга Царів, розділ 1; перша Книга Хронік, розділи 21; 28—29

Поразка Авесалома не відразу принесла мир царству. У заколоті взяла участь така велика кількість людей, що Давид не міг повернутися до своєї столиці і далі користуватися своїми царськими правами без запрошення племені. У зв'язку із замішанням, викликаним поразкою Авесалома, не було вжито негайних і рішучих заходів, аби закликати до повернення царя; коли ж покоління Юди врешті-решт вирішило повернути Давида, це розбудило ревнощі в інших, що призвело до військових сутичок. Однак цьому швидко було покладено край, і мир знову запанував у Ізраїлі.

Історія Давида є одним із найбільш вражаючих прикладів того, якою небезпечною для душі може стати влада, багатство і світська слава — усе те, чого найбільше прагнуть люди. Лише небагато людей володіють досвідом, який допомагає їм витримати подібне випробування. Ранні роки життя пастушка Давида навчили його смиренню, терпінню в праці та ніжному піклуванню про свої отари; спілкування з природою на самоті серед гір сприяло розвиткові музичних і поетичних здібностей юнака, спрямовувало його думки до Творця; сувора школа життя в пустелі вимагала мужності, сили духа, терпіння і віри в Бога. Усе це було призначене Господом, щоб приготувати Давида до ізраїльського престолу. Він радів дорогоцінним досвідам, за допомогою яких пізнавав Божу любов, і Святий Дух великою мірою перебував із ним. В історії Саула він бачив, якою марною є звичайна людська мудрість. І все ж світська слава та успіхи настільки ослабили характер Давида, що він неодноразово був переможений спокусником.

Взаємовідносини з язичницькими народами викликали в ізраїльтян бажання наслідувати їхні національні звичаї; вони загорілись честолюбивим прагненням світської величі. Як народ Єгови, Ізраїль мав бути прославлений, але, коли гордість та самовпевненість взяли гору, ізраїльтян перестала задовольняти така перевага. Їх понад усе хвилювало те, яке становище вони посідають поміж народами. З таким духом неможливо було уникнути спокуси. З метою завоювання інших народів Давид вирішив збільшити своє військо, вимагаючи військової служби від усіх, хто досяг належного віку. З цією метою потрібно було зробити перепис населення. Саме гордість і честолюбство спонукали царя вдатися до такого кроку. Перепис населення мав показати підданим, наскільки велика різниця між ослабленим царством, яким воно було до вступу Давида на престол, і величчю та процвітанням, якого воно зазнало в роки його правління. Усе це мало посилити і без того велику самовпевненість царя та народу. У Святому Письмі розповідається: “І повстав сатана на Ізраїль, і намовив Давида перелічити Ізраїль”. Фактично своїм процвітанням у роки правління Давида Ізраїль завдячував більше Божому благословенню, ніж здібностям царя та могутності його війська. Посилення військової могутності царства створило б у навколишніх народів враження, нібито Ізраїль покладає надію на свої армії, а не на силу Єгови.

Хоч ізраїльтяни й пишалися своєю національною величчю, план Давида щодо значного збільшення армії не отримав схвалення народу. Майбутня мобілізація викликала багато незадоволення; у зв'язку з цим царедворці вважали за необхідне скористатися послугами воєначальників, а не священиків чи суддів, котрі раніше здійснювали перепис. Мета цього починання цілковито суперечила принципам теократії. Навіть безпринципний Йоав запротестував: “Нехай Господь додасть до народу Свого в сто раз стільки, скільки є! Чи не всі вони, пане мій, царю, слуги мого пана? Навіщо ж вимагає цього пан мій? Навіщо цей гріх має впасти на Ізраїля? Та цареве слово перемогло Йоава. І вийшов Йоав, і обійшов увесь Ізраїль, і повернувся в Єрусалим”. Перепис ще не прийшов до свого завершення, як Давид усвідомив свій гріх. Осуджуючи самого себе, він звернувся до Бога: “Я тяжко згрішив, зробивши це! Та тепер прости, благаю, провину Свого раба, бо я зробив дуже нерозумно!” Наступного ранку через пророка Гада Давидові було сказано: “Так сказав Господь: Вибери собі: або три роки голоду, або три місяці твого втікання перед ворогами твоїми, коли меч ворогів твоїх доганятиме тебе, або три дні Господнього меча та моровиці в краю, і Ангел Господній буде нищити по усьому Ізраїльському краю. Так розваж, що мені відповісти Тому, Хто послав мене”.

Цар відповів: “Тяжко мені дуже! Нехай краще впаду в руки Господні, бо дуже велике Його милосердя, аніж потрапити в руки людські!”…

Край був уражений моровицею, від якої загинуло 70 тисяч ізраїльтян. Лихо ще не увійшло в столицю, як Давид підвів очі свої й побачив Господнього Ангела, що стояв між землею та небом, а в руці його був оголений меч, спрямований на Єрусалим. І впав Давид та старійшини, покриті веретищами, обличчями до землі. Цар благав Бога за Ізраїль: “Чи ж не я сказав рахувати народ? Я той, хто згрішив, і вчинив зло; я, пастух, вчинив зло, а оці вівці — що вони зробили? Нехай же рука твоя, Господи, Боже мій, впаде на мене та на дім батька мого, а не на народ Твій, щоб погубити його”.

Перепис викликав незадоволення в народі; однак люди кохалися у тих самих гріхах, які підштовхнули Давида до таких дій. Подібно до того як Господні суди через гріх Авесалома впали на Давида, так нині, через помилку Давида, Бог покарав гріхи Ізраїлю.

Ангел-губитель призупинив свою страшну справу біля воріт Єрусалима. Він став на горі Моріа, біля “току євусеянина Орнана”. За наказом пророка Давид пішов на гору, спорудив там жертівник Господеві, “приніс цілопалення та мирні жертви. І покликав він до Господа, Який відповів йому, пославши вогонь із небес на жертовник циопалення”.

“І Господь змилосердився над краєм, — і пошесть відійшла від Ізраїлю”.

Місце, на якому був споруджений жертівник, віднині вважалося святим, і Орнан запропонував його цареві як дарунок. Але цар відхилив таку пропозицію. “Ні, я хочу купити його за гроші повної ціни, бо не можу принести в жертву для Господа того, що нічого мені не коштує! І дав Давид Орнанові за те місце золота вагою в шістсот шеклів”. Це пам'ятне місце, на якому Авраам спорудив жертівник, щоб принести в жертву свого сина, а нині освячене таким великим визволенням, було пізніше вибране Соломоном для побудови храму.

Ще одна чорна тінь повинна була затьмарити останні роки життя Давида. Йому вже виповнилося 70 років. Труднощі та небезпеки, на які він наражався замолоду, численні війни, турботи й печалі останнього періоду виснажили його фізично. Хоча розум царя був таким же ясним та проникливим, як і раніше, однак час брав своє. Давид шукав усамітнення, і якоюсь мірою це стало причиною того, що він втратив здатність своєчасної оцінки подій, які відбувалися в його царстві. І знову розгорілась боротьба за володіння короною. Знову далися взнаки плоди батьківської поблажливості Давида. Цього разу заволодіти престолом забажав Адонія, дуже вродливий, але безпринципний і нерозважливий. В юності він не знав жодних обмежень, бо його батько ніколи не обмежував питанням: “Чому ти так робиш?” Тепер він повстав проти авторитету Бога, Який призначив престол для Соломона. Завдяки природним здібностям і релігійності, Соломон перевершував свого старшого брата, і більш відповідав царському покликанню. Однак, незважаючи на те що Божий вибір не викликав жодних сумнівів, Адонія не залишився без прихильників. Йоав, хоч і завинив у багатьох злочинах, досі зберігав вірність престолові; однак тепер він приєднався до заколоту проти Соломона, так само як і священик Евіятар.

Коли план повстання визрів, заколотники зібралися на велику учту в околиці міста, аби проголосити Адонію царем, але їхні плани були розладнані втручанням декількох вірних осіб, серед котрих провідну роль відігравали священик Садок, пророк Натан і Вірсавія, мати Соломона. Вони представили цю справу цареві, нагадавши йому про те, що згідно з божественним повелінням престол мав перейти до Соломона. Давид негайно передав свою царську владу Соломонові, який був помазаний і проголошений царем. Заколот зазнав поразки. Його головні учасники стягнули на себе смертну кару. Лише Евіятар був помилуваний з огляду на його духовний стан і колишню вірність Давидові. Але його позбавили сану первосвященика, який перейшов до Садока. Йоав і Адонія також були помилувані до певного часу, але після смерті Давида вони все ж зазнали покарання за свій злочин. З виконанням вироку над сином Давида завершилося чотирикратне покарання, що свідчило, яким огидним для Бога був батьківський гріх.

Зі самого початку царювання Давида однією з його найзаповітніших мрій було спорудити храм для Господа. Хоча Давидовим намірам не судилося здійснитись, він доклав чимало зусиль і щиросердечного завзяття, щоб його задум міг втілитись у життя. Давид зібрав велику кількість найдорожчих матеріалів: золота, срібла, каменя онікса та іншого кольорового каменю, зокрема мармуру, та найкоштовнішої деревини. Тепер же скарби, зібрані Давидом, мали перейти спадкоємцям, оскільки інші руки повинні були збудувати храм для Ковчега — символа Божої присутності.

Відчуваючи наближення смерті, цар скликав князів Ізраїлю та представників усіх частин царства, щоб передати їм цей спадок. Він бажав дати їм передсмертні настанови, заручитись їхнім словом і підтримкою у великій справі, що мала бути здійснена. Усвідомлюючи тяжкий фізичний стан царя, вони не чекали, що він особисто буде присутній на цій церемонії; але Божа сила зійшла на Давида, і він з надзвичайною енергією та завзяттям востаннє звернувся до свого народу. Давид розповів про своє заповітне бажання побудувати храм, про Господнє повеління передати цю справу в руки його сина Соломона. Давид отримав божественне запевнення: “Соломон, син твій, збудує Мені храм та двори Мої; бо Я вибрав його Собі за сина, а Я буду йому за Отця. Я утривалю царство його навіки, якщо він буде пильно виконувати мої заповіді та постанови Мої, як до цього дня”. “Отож на очах усього Ізраїлю, Господньої громади, — сказав Давид, — та знаючи, що наш Бог чує, кажу вам: Дотримуйтесь усіх Заповідей Господа, Бога вашого, щоб вам володіти цією доброю землею і залишити її в спадщину своїм дітям навіки”.

На власному досвіді Давид переконався, яким тяжким є шлях тих, хто віддаляється від Бога. Він відчув на собі засудження порушеного Закону і пожинав плоди власного беззаконня. Його душа була сповнена тривогою за вождів Ізраїлю: чи залишаться вони вірними Богові; чи буде Соломон слухняний Божому Законові, уникаючи гріхів, які підірвали авторитет його батька, отруїли йому життя та зганьбили Бога? Давид знав: щоб опиратися спокусам, які неминуче напосідатимуть на Соломона в його високому становищі, потрібні будуть смирення, тверда віра в Бога та невтомна пильність, тому що високопоставлені люди — особливий предмет уваги і мішень для стріл сатани. Звертаючись до свого сина, вже визнаного спадкоємця престолу, Давид сказав: “А тепер сину мій, Соломоне, знай Бога твого батька і служи Йому щирим серцем та покірною душею, бо Господь вивідує усі серця й знає усі скруті думки. Якщо будеш шукати Його, то знайдеш, а коли покинеш Його, то й Він залишить тебе назавжди. Гляди ж, Господь вибрав тебе, щоб ти збудував дім на Святиню. Будь мужній і роби це”.

Давид дав Соломонові детальні вказівки щодо будівництва храму, а також взірець кожної його частини та всіх предметів, необхідних для служіння, як це було явлено йому Божим Духом. Соломон був ще молодим і боявся великої відповідальності, яка покладалася на нього у зв'язку з будівництвом храму та управлінням Божим народом. Тому Давид сказав своєму синові: “Будь мужній і відважний, берись до діла, не бійся і не лякайся, бо Господь Бог, Бог мій, з тобою, — Він не покине тебе і не залишить”.

Знову Давид звернувся до громади: “Син мій Соломон, якого Бог вибрав, ще молодий та слабкий юнак, а це діло велике, бо не для людини ця будова, а для Господа Бога”. Він сказав: “Що було в мене сили, приготував я для храму свого Бога” — і Давид перелічив усі ті цінності, які зібрав. Він сказав: “… Через мою любов до дому Бога мого, є в мене власний скарб золота та срібла, — і його я віддаю для дому мого Бога, окрім усього, що я заготовив для святого храму: три тисячі талантів*[3] золота, офірського золота, і сім тисяч талантів щирого срібла на облицювання стін тих домів”. “А тепер чи не захоче ще хтось, — запитав він, звертаючись до численної громади, що принесла щедрі дари, — жертвувати добровільно для Господа?”

Громада охоче відгукнулася: “Начальники родин і князі поколінь Ізраїля, тисячники та сотники й високі царські службовці жертвували охоче, і дали вони на будову Божого дому: золота п'ять тисяч талантів та десять тисяч драхм*[4], срібла десять тисяч талантів, міді — вісімнадцять тисяч талантів, а заліза сто тисяч талантів, А в кого було дорогоцінне каміння, той віддав його до скарбниці Господнього дому… І радів народ, бо вони жертвували Господеві від щирого серця, і цар Давид радів великою радістю”.