Розділ 17. Втеча та вигнання

За основу цього розділу взято книгу Буття, розділи 28—31

Наляканий гнівом Ісава, котрий погрожував йому смертю, Яків залишив батьківський дім як вигнанець; однак батьківське благословення залишилось на ньому. Ісаак нагадав йому також про обітницю Заповіту, звелівши, щоб він — спадкоємець обітниці — обрав собі дружину з родини своєї матері в Месопотамії. Однак Яків вирушив у самотню подорож з великою тривогою. З однією лише палицею в руці він мав пройти сотні кілометрів місцевістю, яку населяли дикі кочові племена. Охоплений відчуттям страху та розкаяння, Яків намагався уникати людей, щоб розгніваний брат не натрапив на його слід. Він побоювався, що назавжди втратив благословення, яке Бог мав намір дати йому; сатана ж був постійно поруч зі своїми спокусами.

Увечері наступного дня Яків був уже далеко від наметів свого батька. Він почував себе вигнанцем і розумів, що до цього лиха призвели його власні недобрі дії. Морок розпачу гнітив його душу, позбавляючи відваги молитися. Опинившись у повній самотності, він, як ніколи раніше, відчував потребу у Божому захисті. Ридаючи, в глибокій покорі, Яків визнав свій гріх та просив про якийсь знак на доказ того, що Бог не залишив його остаточно. Його обтяжене серце не знаходило спокою. Яків утратив будь-яку впевненість у собі й боявся, що Бог його батьків відкинув його.

Та Бог не залишив Якова. Його милість все ще перебувала над недовірливим, грішним Божим слугою. Господь у Своєму милосерді відкрив Якову Того, в Кому він мав потребу, — Спасителя. Він згрішив, але його серце сповнилося вдячності, коли йому було вказано шлях, ідучи котрим, він міг повернути собі Божу милість.

Втомлений мандрівкою, подорожній ліг на землю, поклавши під голову замість подушки камінь. Уві сні він побачив сліпучо сяючі східці, які спиралися на землю, а вершиною сягали небес. Цими східцями підіймалися і спускалися ангели; зверху він побачив Господа слави, і з небес почувся Його голос: “Я Господь, Бог Авраама, батька твого, і Бог Ісаака”. Земля, на якій він зараз лежав як вигнанець і втікач, була обіцяна йому та його нащадкам із запевненням: “І поблагословляться в тобі та в нащадках твоїх усі племена землі”. Колись цю обітницю було дано Авраамові й Ісаакові, а тепер Бог повторив її Якову. А щоб ще більше підбадьорити й потішити Якова в його самотності та відчаї, до нього були звернені слова: “І ось Я з тобою, і буду тебе пильнувати скрізь, куди підеш, і поверну тебе до цієї землі, бо Я не покину тебе, аж поки не зроблю усього, що Я сказав тобі”.

Господь знав про лихе середовище, яке оточуватиме Якова, про небезпеку, на яку він буде наражатися. У Своїй милості Він відкрив розкаяному втікачеві майбутнє, аби той міг зрозуміти божественні наміри щодо нього і приготуватися долати спокуси, які неминуче спіткають його, коли він опиниться один серед ідолопоклонників і людей, що замислюють лихе. Перед ним завжди мав бути високий взірець, який необхідно наслідувати, а свідомість того, що Бог використовує його, аби здійснити Свої наміри, стане постійним стимулом до вірності.

У цьому видінні Якову був також відкритий План викуплення, хоча й не повністю, але в тих деталях, які були йому на той час необхідні. Таємничі східці, показані йому уві сні, були тими сходами, про які згадував Христос у розмові з Натанаїлом. Він сказав: “Відтепер ви побачите небо відкритим та ангелів Божих, що підіймаються та спускаються до Людського Сина” (Івана 1:51). Перед тим, як людина повстала проти Божого правління, вона могла вільно спілкуватися з Богом. Гріх Адама та Єви розділив Небеса із Землею; людина більше не могла мати спілкування зі своїм Творцем. Проте світ не був залишений у безнадійному стані. Сходи символізують собою Ісуса — призначеного Богом Посередника у цьому спілкуванні. Якби Він Своїми заслугами не перекинув міст через прірву, утворену гріхом, ангели, які здійснюють служіння, не змогли б спілкуватися з грішною людиною. Христос з'єднує слабку та безпомічну людину з Джерелом безмежної сили.

Усе це було показано Якову уві сні. Хоча він одразу зрозумів значення цього відкриття, однак великі незбагненні істини стали для нього предметом роздумів упродовж усього життя, дедалі повніше розкриваючись перед ним.

Яків пробудився від сну серед глибокої нічної тиші. Сповнене сяйвом видіння зникло. Перед його очима були тільки нечіткі обриси самотніх гір та небо, вкрите сяючими зірками. Але урочисте відчуття присутності Божої не полишало Якова. У цьому самотньому місці Всевишній незримо був поруч. “Справді, Господь перебуває на цьому місці, а я й не знав!.. Це ніщо інше, як дім Божий, це брама небесна”.

І встав Яків рано-вранці, і взяв каменя, що поклав увечері собі під голову, і поставив його за пам'ятника, і вилив оливу на його верх. Згідно зі звичаєм відзначати важливі події, Яків встановив пам'ятник Божій милості, щоб кожного разу, як ітиме цією дорогою, зупинитися на священному місці та поклонитися Господеві. І назвав він це місце “Бет-Ел”, тобто “Дім Божий”. З почуттям глибокої вдячності вибраний Божий муж повторив обітницю, що Бог перебуватиме з ним, після чого урочисто поклявся: “Якщо Бог буде зі мною, і збереже мене на дорозі, якою ходжу, і дасть мені хліба їсти та одежу одягнутись, і я з миром вернуся до дому батька свого, то Господь буде мені Богом, і цей камінь, що я поставив за пам'ятника, буде домом Божим. І з усього, що дасиш Ти мені, я дам десятину Тобі!”.

Цими словами Яків не мав на меті ставити Богові якісь умови. Господь ще раніше пообіцяв йому добробут, а тому ця клятва була виявом вдячності, яка наповнювала його серце за отримане ним запевнення в Божій любові й милості. Яків усвідомлював, що Бог виявляє до нього певні вимоги, які він повинен визнати, і ці особливі вияви Божої прихильності вимагають від нього повної віддачі. Так само кожне злите на нас благословення повинно викликати почуття вдячності до Подателя всіх благ. Християнинові слід частіше переглядати своє минуле життя, щоб із вдячністю згадувати безцінні випадки Божого втручання: коли Бог підтримував його у випробуванні; вказував дорогу, коли все навколо здавалося темним і жахливим, зміцнював слабіючі сили. Усе це потрібно сприймати як докази невтомного піклування небесних ангелів. Беручи до уваги численні благословення, християнин з вдячністю і покорою в серці повинен частіше запитувати себе: “Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його щодо мене?” (Псалми 115:3).

Наш час, наші таланти, майно необхідно присвятити Тому, Котрий передав усі ці благословення в наше розпорядження. Щоразу, коли Бог особливим чином посилає нам порятунок або коли отримуємо нові несподівані докази Його благовоління, ми повинні визнати Божу доброту, виявляючи свою вдячність не лише на словах, а й, подібно до Якова, приносячи дари і пожертвування на Його справу. Ми постійно приймаємо Божі благословення і тому повинні постійно давати. “З усього, що даси Ти мені, — сказав Яків, — я дам десятину Тобі”. Чи повинні ми, отримавши повне світло і переваги Євангелія, задовольнятись, даючи Богові менше, аніж ті, хто жив у минулі, менш сприятливі часи? Ні! Якщо ми користуємося більшими благословеннями, то чи не покладає це на нас відповідно і більших обов'язків? Та якою ж низькою буває оцінка, якими марними виявляються спроби виміряти за допомогою математичних розрахунків час, гроші і любов порівняно з Божою безмежною любов'ю і незбагненно коштовним даром!.. Десятини для Христа!? О, мізерні копійки, — ганебна винагорода за те, що коштує так багато! З Голгофського хреста Христос закликає до повного посвячення. Тому усе, що ми маємо, усе наше єство ми повинні присвятити Богові.

З новою, твердою вірою в божественні обітниці, впевнений у присутності та керівництві небесних ангелів, Яків продовжував свою подорож “до краю синів Сходу” (Буття 29:1). Однак, як же відрізнялася його поява тут від прибуття сюди майже сто років тому Авраамового слуги! Слуга прибув з почтом і караваном верблюдів, з багатими дарами із золота й срібла, а Яків був самотнім мандрівником зі стертими до крові стопами ніг, єдиним майном якого була його палиця. Як і слуга Авраама, Яків зупинився біля криниці. Саме тут він зустрів Рахіль, молодшу доньку Лавана. Тепер послугу зробив Яків, відкотивши каменя від криниці та напоївши худобу. Коли стало відомо, що вони — родичі, Яків отримав запрошення завітати в дім Лавана. Хоч він прийшов із порожніми руками, без супроводу слуг, однак уже за кілька тижнів його старанність і спритність виявили себе повною мірою, так що прибульця просили залишитися. За домовленістю він повинен був сім років служити Лаванові за Рахіль.

За стародавнім звичаєм наречений для затвердження шлюбної угоди повинен був заплатити батькові нареченої певну суму грошима або товаром, як дозволяли йому обставини. Це розцінювалося як гарантія укладення шлюбу. Батьки вважали небезпечним довіряти долю своїх дочок чоловікам, які не могли матеріально забезпечити сім'ю. Якщо вони не були заощадливими й енергійними у веденні господарства, у придбанні худоби і земель, це викликало побоювання, що вони так і не досягнуть нічого у житті. Для випробування тих, котрі нічого не мали, щоб заплатити за дружину, була передбачена одна умова: юнакові дозволялося служити в батька дівчини, яку він покохав; строк служби залежав від установленого посагу. Коли прохач сумлінно виконував свою службу і показав себе в усіх відношеннях гідним, йому віддавали дівчину за дружину, а посаг, отриманий батьком за доньку, вручали їй, зазвичай, під час весілля. Однак у випадку з Рахіллю та Лією Лаван вчинив егоїстично, утримавши в себе посаг, який їм належав; саме це вони мали на увазі, коли перед виходом із Месопотамії зазначили: “Бо ти продав нас, і справді з'їв наше срібло”.

Цей стародавній звичай, хоч ним деколи й зловживали, як це трапилося з Лаваном, мав, однак, і добрі результати. Вимагаючи в молодого чоловіка служби за наречену, батьки запобігали поспішному одруженню, а це давало змогу випробувати глибину його почуттів, а також переконатися в його здатності утримувати сім'ю.

В наш час багато лиха спричинено тим, що люди обирають протилежний шлях. Часто трапляється так, що молоді люди до одруження мають дуже мало можливостей пізнати звички, характери одне одного і все те, що має відношення до щоденного життя; ті, що з'єднують своє життя біля вівтаря, виявляються, фактично, чужими один для одного. Надто пізно вони доходять висновку, що не підходять одне одному, і як наслідок — стають нещасними на все життя. Часто дружина й діти страждають від лінощів, безпорадності або порочних звичок чоловіка й батька. Якщо б, за стародавнім звичаєм, характер молодих людей був перевірений до шлюбу, тоді можна було б уникнути великого нещастя.

Сім років Яків вірно служив за Рахіль, і ті роки “через любов його до неї були в його очах, як кілька днів”. Але егоїстичний, скупий Лаван, бажаючи втримати при собі такого цінного працівника, вдався до обману, підмінивши Рахіль Лією. Через те, що Лія була причетною до обману, Яків відчував, що не зможе полюбити її. У відповідь на докори обуреного Якова Лаван запропонував йому прослужити ще сім років за Рахіль. У той же час батько наполягав на тому, щоб Яків не проганяв Лію, оскільки це було б ганьбою для сім'ї. Так Яків опинився у нестерпно тяжкому становищі; врешті-решт він вирішив залишити Лію в себе і все ж одружитися з Рахіллю. Рахіль назавжди залишилась його коханою дружиною, та перевага, виявлена до неї, викликала заздрість і ревнощі, тому життя чоловіка було отруєне постійним суперництвом між сестрами-дружинами.

Двадцять років Яків залишався в Месопотамії, працюючи на Лавана, котрий, незважаючи на те, що вони були родичами, намагався скористатися усіма вигодами від їхнього зв'язку. За своїх двох дочок він вимагав чотирнадцять років тяжкої праці, а потім разів десять міняв нагороду Якову. Але Яків служив старанно і вірно. Слова, сказані ним Лавану під час їхньої останньої розмови, яскраво свідчать про ту невтомну пильність, з якою він захищав інтереси свого вимогливого господаря: “Я вже двадцять років із тобою. Вівці та кози твої не давали мертвого плоду, а баранів отари твоєї я не їв. Розшарпаного диким звіром я не приносив до тебе, — я сам ніс ту шкоду. Від мене ти домагався того, що було вкрадене вдень або вночі. Бувало, що вдень з'їдала мене спекота, а вночі холод, і мій сон втікав з моїх очей”.

Удень і вночі пастир повинен був пильнувати свої отари, їм загрожував напад розбійників, а також диких звірів, котрі були у великій кількості; сміливо нападаючи на отари, вони завдавали їм великого спустошення, якщо належним чином не охоронялися. У Якова було чимало помічників, які дбали про численні отари Лавана, однак уся відповідальність за них лежала на ньому. У деякі пори року він мусив невідлучно бути при отарах; у суху пору наглядав, щоб худоба не гинула від спраги, а в найхолодніші місяці — від сильних нічних морозів. Яків був старшим пастирем; слуги, що працювали під його керівництвом, були помічниками. Якщо пропадала якась із овечок, втрата лягала на старшого пастиря; він же в свою чергу суворо питав зі слуг, яким був доручений догляд за отарою, яка погано доглядалась.