Розділ 48. Розподіл Ханаану

За основу цього розділу взято книгу Ісуса Навина, розділи 10:40—43; 11 та 14—22

Незабаром після перемоги над Бет-Хораном був завойований південний Ханаан. “І побив Ісус увесь гористий край південний і низину… А усіх тих царів та їхні землі Ісус здобув одним походом, бо Господь, Бог Ізраїлів, воював за Ізраїля. Нарешті повернувся Ісус з усім Ізраїлем до табору в Гілгал”.

Племена, що населяли північну Палестину, налякані успіхом ізраїльського війська, уклали проти них союз. Його очолив Явін, цар хацорський, котрий мав володіння на захід від озера Мером. “І вийшли вони та усі їхні полчища з ними”. Це військо було значно більшим від тих, з якими ізраїльтянам доводилося досі воювати у Ханаані, — “народ, численний кількістю, як пісок, що на березі моря, дуже багато коней та колісниць. І змовилися усі ті царі, прийшли й отаборились разом при озері Мером, щоб воювати з Ізраїлем”. Та Ісус знову почув від Господа підбадьорливі слова: “Не бійся їх: завтра в цю пору Я покладу їх усіх трупами перед Ізраїлем”.

Ісус Навин напав на табір союзників біля озера Мером і повністю розгромив їх. “І віддав їх Господь Ізраїлеві в руки, й вони розбили їх, і гнали їх… так що не зоставили жодного врятованого”. Колісниці й кіннота — гордість і слава хананеїв — не повинні були стати власністю Ізраїлю. Згідно з Божим наказом колісниці спалили, а коням попідрізали жили, зробивши їх таким чином непридатними для військової справи. Ізраїльтяни повинні були надіятися не на колісниці або кінноту, але на “ім’я їхнього Господа Бога”.

Одне за одним завойовувалися міста, а Хацор — фортецю союзників — було спалено. Війна тривала декілька років, доки Ісус не підкорив увесь Ханаан. “І край заспокоївся від війни”.

Хоч опір хананеїв вдалося зламати, проте певною мірою вони ще залишалися господарями в країні. На заході все ще володіли родючою низиною вздовж морського узбережжя филистимляни, в той час як на півночі ще мешкали сидоняни, яким належав Ліван. Землі на південь до Єгипту також були заселені ворогами Ізраїлю.

Але Ісус Навин припинив війну. Великому вождю, перш ніж скласти з себе правління над Ізраїлем, необхідно було виконати ще одну роботу. Усю землю — як завойовані території, так і ті, які ще потрібно було підкорити, — потрібно було розділити між поколіннями. Обов'язком кожного покоління було — повністю підкорити собі наділ, отриманий у спадок. Якщо б ізраїльтяни виявились вірними Богові, Він прогнав би з-перед них ворогів; Він обіцяв дати їм ще більші володіння за умови, що вони залишаться вірними Його Заповіту.

Зробити розподіл землі було доручено Ісусові Навину разом з Первосвящеником Елеазаром та главами поколінь; місце, в якому мало оселитися кожне покоління, визначалось жеребкуванням. Мойсей сам встановив кордони земель, які після завоювання Ханаану мали відійти тому чи іншому поколінню, а також призначив у кожному поколінні князя, котрий повинен був взяти участь у розподілі. Покоління Левія, призначене на служіння у святині, не враховувалося при розподілі, проте в різних регіонах країни було призначено 48 міст в якості спадщини для левитів.

Перед тим як розпочався розподіл землі, Калев разом з главами свого покоління подав особливе прохання. Окрім Ісуса Навина, Калев був тепер одним з найстаріших мужів у Ізраїлі. Калев та Ісус Навин — єдині із розвідників, котрі принесли добру вістку про Обітований край, заохочуючи народ піти й заволодіти ним в Ім'я Господа. Тепер Калев нагадав Ісусові про дану йому тоді обіцянку як винагороду за вірність. “Земля, по якій ступали твої ноги, буде на спадок тобі та нащадкам твоїм навіки, бо ти був цілковито слухняним Господу Богові”. На цій підставі Калев подав прохання, щоб Хеврон був даний йому у володіння. Багато років ця місцевість була місцем проживання Авраама, Ісаака та Якова; там, у печері Махпела, вони й поховані. Нині у Хевроні проживав страхітливий велетень Єнак, богатирська постава якого настільки налякала десять розвідників, що через них втратив мужність увесь Ізраїль. Саме це місце Калев, який повністю покладався на Божу силу, обрав собі у спадок.

“Оце Господь зберіг мене живим, — сказав він, — отих сорок п'ять років від того часу, як Господь сказав це слово Мойсеєві… Тепер мені вісімдесят п'ять років; але я й досі почуваю себе таким сильним, як і того дня, коли Мойсей посилав мене на розглядини. Як бувало колись, так і нині моя сила така сама, чи то воювати, чи виходити і входити. Тож тепер дай мені цей гористий край, про який Господь говорив того дня, бо ти чув тоді, що там живуть велетні, й міста їхні великі та укріплені. Може, Господь буде зі мною, і я вижену їх, як сказав Господь”. Це прохання було підтримане начальниками з Юдиного покоління. Калев, призначений від свого покоління взяти участь у розподілі землі, вирішив залучити цих людей до подання свого прохання, аби не склалося у кого-небудь враження, ніби він використовує свою владу в егоїстичних цілях.

Його прохання було негайно виконане. Не було більш надійного мужа, котрому можна було б довірити завоювання цієї гігантської фортеці. “І поблагословив його Ісус, і дав Калевові, синові Єфуннеєвому, Хеврон на спадок… за те, що він зробив, як говорив Господь, Бог Ізраїля”. Віра Калева залишилася такою ж, як і тоді, коли його свідчення було прямою протилежністю неправдивому звітові інших розвідників. Він вірив Божій обітниці про те, що Бог дасть Ханаан Своєму народові у володіння, а тому повністю покладався на Господа. Він переніс зі своїм народом труднощі блукання по пустелі, розділяючи таким чином з винуватими усі розчарування й тягарі; однак не скаржився, а звеличував Божу милість, яка зберегла йому життя в пустелі, тоді як його брати там померли. Господь охороняв його серед усіх нестатків, поневірянь, небезпек і покарань, що спіткали багатьох під час мандрів по пустелі і протягом усіх років війни в Ханаані; тепер, коли йому виповнилося 80 років, його сила й енергія не ослабли. Він просив не вже завойованої землі, але саме того місця, яке, на думку більшості розвідників, неможливо було підкорити. З Божою допомогою він надіявся відвоювати землю у велетнів, від потуги котрих похитнулася віра Ізраїлю. Прохання Калева було продиктоване не бажанням почестей і слави. Старий відважний воїн бажав залишити своєму народові приклад, який прославив би Бога і надихав усі покоління до повного підкорення краю, який їхні батьки вважали недосяжним.

Калев вірив у спадщину, про яку мріяв 40 років; вірячи, що Бог з ним, “вигнав звідти трьох синів Єнакових”. Після завоювання спадку для себе і свого дому його завзятість не ослабла; він не осів на місці, щоб насолоджуватися отриманим, але ішов до дальших перемог на користь свого народу та на славу Божу.

Боязливі та непокірні повмирали в пустелі, але вірні розвідники споживали виноград Ешколу. Кожний отримав за своєю вірою. Малодушні побачили, що їхні побоювання справдились. Незважаючи на Божу обітницю, вони заявили, що успадкування Ханаану — неможлива справа, а тому й не заволоділи ним. Але ті, котрі, покладаючись на Бога, думали не про труднощі, з якими доведеться зустрітися, а про силу свого Всемогутнього Провідника, увійшли до Чудового краю. Вірою Божі герої давнини “царства перемагали… уникали вістря меча, зміцнювалися від немочі, були хоробрі на війні, змушували до втечі полки чужоземців” (Євреям 11:33—34). “І ця перемога, що світ перемогла, — віра ваша” (1 Івана 5:4).

Інша вимога щодо розподілу землі виявила дух, який значно відрізнявся від духу Калева. Вона походила від дітей Йосифа, — покоління Єфрема та половини покоління Манасії. З огляду на свою переважаючу чисельність, ці покоління вимагали подвійної частини наділу. За жеребом їм припала найбагатша земля, включаючи родючу долину Шарон, однак багато головних міст цієї долини усе ще належали хананеям; і ці покоління, намагаючись ухилитися від труднощів та небезпек, пов'язаних із завоюванням своїх наділів, забажали додаткової частини вже завойованої землі. Єфремове покоління було одним з найбільших в Ізраїлі; до нього належав також Ісус Навин, тому вони вважали, що заслуговують на особливу увагу. “Чому ти дав мені лише один наділу спадщину, один жеребок, — говорили вони, — хоч я народ численний?” Однак ніщо не могло примусити непохитного вождя вчинити несправедливо.

У відповідь він сказав: “Якщо ти народ численний, то йди в ліс, та й повикорчовуй собі там ліс на поле у землі перізійській та рефаїмській, коли Єфремова гора стала тісна для тебе”.

Відповідь цих людей виявила справжню причину нарікання. Вони не мали віри й сміливості, щоб вигнати хананеїв. “Не вистачить нам гір; — сказали вони, — та й у хананеян, що живуть по долах, є залізні колісниці”.

Потужність Бога Ізраїлю була гарантією непереможності Його народу, і якби єфремляни мали сміливість та віру Калева, перед ними не встояли б жодні вороги. Їхнє очевидне бажання уникнути труднощів та небезпек було зустрінуте Ісусом з твердістю та непохитністю. “Ти численний народ, і в тебе сила велика.., — сказав він, — ти виженеш хананеянина, хоч у нього колісниці залізні і хоча він сильний”. Таким чином, їхні власні докази обернулися проти них. Численний народ, як вони твердили, цілком самостійно міг прокласти собі дорогу, як це робили їхні брати. Маючи Божу допомогу, нема чого боятися залізних колісниць.

Досі Гілгал був осередком перебування народу та місцем знаходження Скинії. Але тепер Скинію необхідно було перенести на постійне місце до Шіло, невеликого міста з наділу Єфрема, розташованого неподалік від центру країни, у зручному для всіх поколінь місці. Ця частина країни була вже завойована, і ніщо не загрожувало б тим, які приходитимуть на поклоніння. “І була зібрана вся громада Ізраїлевих синів до Шіло, і вони поставили там Скинію Заповіту”. Покоління, котрі все ще перебували в таборі під час виносу Скинії з Гілгалу, пішли слідом і розташувалися біля Шіло. Тут вони й отаборилися, доки не увійшли у свої володіння.

Ковчег залишався в Шіло 300 років, доки через гріхи дому Ілія не потрапив до рук филистимлян, а саме місто було зруйноване. Після цього Ковчег уже ніколи не повертався на це місце. Пізніше служіння Святині перенесли до храму в Єрусалимі, а місто Шіло втратило своє значення. Нині лише руїни нагадують про те, що тут колись існувало місто. Через багато століть доля, що спіткала Шіло, стала застереженням для Єрусалима: “Підіть-но до житла Мого, що в Шіло, — сказав Господь через пророка Єремію, — де Я спочатку оселив ім'я Моє, та й подивітесь, що вчинив Я йому через лукавство Мого народу Ізраїлевого… учиню так само із цим домом, що носить Моє ім’я і що ви на нього покладаєтесь, і з місцем, яке Я дав його вам та вашим батькам, так само, як Я зробив із Шіло” (Єремії 7:12, 14).