Розділ 18. Ніч боротьби

За основу цього розділу взято книгу Буття, розділи 32—33

Хоч Яків залишив Падан-арам за божественною вказівкою, та все ж, йдучи дорогою, по якій він, утікач, ішов двадцять років тому, він був сповнений страху та недобрих передчуттів. Гріх, який Яків учинив, обманувши батька, завжди був перед ним. Божий обранець розумів, що його тривале вигнання було прямим наслідком цього гріха. Такі думки не давали чоловікові спокою ні вдень, ні вночі, а докори сумління робили подорож сумною. Побачивши вдалині пагорби рідного краю, патріарх відчув особливе хвилювання. Перед ним в усіх деталях постало минуле. Разом з тим спогади про вчинений гріх перепліталися з думками про Божу милість, виявлену до нього, та про божественні обітниці допомоги і керівництва.

У міру того, як подорож Якова наближалася до свого кінця, думки про Ісава викликали в нього дедалі тривожніші передчуття. Після втечі Якова Ісав вважав себе єдиним спадкоємцем батьківського маєтку. Чутки про повернення Якова могли викликати в нього побоювання, що Яків претендуватиме на спадок. Тепер Ісав міг завдати братові багато лиха, напавши на нього не тільки через бажання помститися, а й щоб остаточно відстояти своє право на володіння багатством, яке він уже давно вважав своїм.

І знову Господь послав Якову ознаку Своєї божественної турботи. Коли він мандрував на південь від гори Гілеад, два загони небесних ангелів оточили караван, супроводжуючи його в дорозі, немов сторожа. Яків пригадав своє давнє видіння у Бет-Елі, а доказ того, що божественні посланці, які подарували йому надію та мужність під час втечі з Ханаану, були його хоронителями й під час повернення, приніс полегшення його стурбованому серцю. І сказав він: “Це Божий табір!” — і назвав це місце “Маханаїм” — “два загони ангелів”, або “два табори”.

Однак Яків розумів, що все ж необхідно подбати про власну безпеку. Тому відіслав послів до брата з метою примирення, навчивши їх, з якими словами мали звернутися до Ісава. Ще до народження двох братів було провіщено, що старший служитиме молодшому, отож, аби спогади про це не стали причиною озлоблення, Яків сказав слугам, що посилає їх до свого “пана Ісава”, а вони, ставши перед ним, мали назвати свого господаря: “Слуга твій Яків”. Аби розвіяти побоювання, ніби молодший брат повертається жебраком, щоб узяти свою частину батьківського спадку, Яків звелів їм сказати: “І маю я вола та осла, і отару, і раба, і невільницю. І я послав розказати про це панові моєму, щоб знайти милість в очах твоїх”.

Проте слуги повернулися без жодної відповіді, сповіщаючи, що Ісав нічого не сказав на дружні слова, але в супроводі чотирьохсот чоловік рухається їм назустріч. Було ясно, що він вирішив помститися. Жах охопив увесь табір. “Яків дуже злякався і збентежився”. Він уже не міг повернути назад, а йти вперед також боявся. Його неозброєні, беззахисні люди були зовсім не готові до такої зустрічі. Тому він розділив їх на два загони: якщо один з них прийме удар на себе, інший матиме змогу втекти. Зі своєї численної отари брат послав Ісаву щедрі дарунки разом із дружнім посланням. Він робив усе, що було в його силах, аби спокутувати вину перед братом та відвернути небезпеку, а тоді в покорі й розкаянні благати про божественний захист: Господи, що сказав Ти мені: “Вернися до краю свого, і до місця свого народження, — і Я буду допомагати тобі”. Я не вартий усіх тих милостей і всієї вірності, які Ти виявив Своєму слузі, бо тільки зі своєю палицею перейшов я цей Йордан, а тепер виріс у два табори. Збережи ж мене від руки мого брата, від руки Ісава, бо боюсь я його, щоб він не прийшов та не повбивав він мене і матерів з дітьми.

Вони вже підійшли до річки Яббок, і коли настала ніч, Яків переправив свою сім'ю через потік, а сам залишився на березі. Він вирішив провести ніч у молитві, бажаючи залишитися на самоті з Богом. Лише Він міг пом'якшити серце Ісава, тільки в Ньому була єдина надія патріарха.

Це була безлюдна гірська місцевість, лігвище диких звірів та сховище для розбійників і вбивць, Беззахисний, самотній Яків у глибокому відчаї впав на землю. Була північ. Усе, що було дорогим для нього в житті, знаходилось тепер далеко, наражаючись на смертельну небезпеку. Думка про те, що саме через його гріх над невинними людьми нависла така загроза, була найнестерпнішою; зі щирими благаннями та сльозами Яків молився Богові. Раптом на нього опустилась чиясь сильна рука. Гадаючи, що це ворог і хоче відібрати в нього життя, Яків намагався вирватися з рук нападника. У темряві вони боролися одне з одним. Хоч не було сказано жодного слова, Яків напружував усі свої сили, не поступаючись ні на мить. У боротьбі за власне життя він відчував, що свідомість вини важким тягарем гнітить його душу; гріхи постали перед ним, віддаляючи від Бога. Охоплений страшним розпачем, він згадав Божі обітниці і від усього серця почав благати Божої милості.

Боротьба тривала майже до світанку, аж раптом незнайомець торкнувся стегна Якова, і той відразу ж почав кульгати. Тільки тепер патріарх зрозумів, ким був його супротивник: він боровся з Небесним Посланцем і через це не міг перемогти, хоча й докладав майже надлюдських зусиль. Це був Христос, “Ангел Заповіту”, що явив себе Якову. Скалічений, відчуваючи гострий біль, патріарх не відпускав Його. У повному знесиленні та розкаянні він, припавши до Ангела, “плакав і благав Його” (Осії 12:5) про благословення. Він повинен отримати запевнення, що його гріх прощено. Навіть фізичний біль не міг примусити його відмовитися від цієї мети. Під кінець рішучість патріарха стала ще більшою, а віра — міцнішою та палкішою. Намагаючись звільнитися, Ангел наполягав: “Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря”, але Яків відповів: “Не пущу Тебе, поки не поблагословиш мене”. Якщо б у словах Якова зазвучала хвалькувата самовпевненість, він був би вмить знищений, але це була впевненість людини, яка, визнаючи власну нікчемність, покладає надію на Бога, Котрий вірний у дотриманні Свого Заповіту.

Яків “боровся… з Ангелом, — і переміг” (Осії 12:4). Своєю покірливістю, розкаянням і самовідреченням грішна, смертна людина перемогла Велич Небес. Тремтячими руками він ухопився за Божі обітниці, й Безмежна Любов не могла не відповісти на благання грішника.

Тепер Яків ясно усвідомив свою помилку, яка призвела його до гріха, примусивши вдатися до обману, аби заволодіти правом первородства. Тоді він не довіряв Божим обітницям, а власними силами намагався досягти того, що Бог здійснив би Свого часу і Своїми шляхами. На доказ того, що гріх Якова прощений, замість імені, яке нагадувало про гріх, йому було дане інше ім'я — на згадку про його перемогу. “Не Яків (ошуканець) буде вже ім'я твоє, — сказав Ангел, — але Ізраїль, бо ти змагався з Богом і з людьми, та й переміг”.

Яків отримав благословення, якого так прагнула його душа. Гріх, який він учинив, вдавшись до хитрощів і обману, був прощений. Криза в його житті минула. Сумнів, сором і докори сумління донині отруювали йому існування, але тепер відбудеться зміна. Яким же солодким було це примирення з Богом! Яків уже не боявся зустрічі з братом. Бог, Котрий простив його гріх, міг пом'якшити серце Ісава, щоб і той також прийняв його розкаяння і покірливість.

У той час, як Яків боровся з Ангелом, до Ісава був посланий інший небесний вісник. Уві сні Ісав побачив життя свого брата за минулі двадцять років, упродовж яких він перебував у вигнанні, далеко від батьківського дому; він став свідком горя Якова, коли той дізнався про смерть матері; Ісав бачив брата в оточенні Божих ангелів. Цей сон Ісав розповів своїм воїнам, звелівши їм не чинити Якову жодного зла, бо Бог його батька був з ним.

Нарешті два табори зустрілися — військові люди на чолі з отаманом пустелі та Яків зі своїми дружинами, дітьми, пастухами й слугами, в супроводі величезних отар овець та іншої худоби. Спираючись на палицю, патріарх вийшов назустріч воїнам. Він був блідий і після нещодавньої сутички кульгав; хоча він ішов повільно, тамуючи біль і зупиняючись на кожному кроці, проте його лице сяяло радістю і миром.

Побачивши цього скаліченого страждальця, “побіг Ісав назустріч йому, і обняв його, і впав на шию його, і цілував його. І вони заплакали”. Навіть серця грубих воїнів Ісава були зворушені такою сценою. Незважаючи на те, що він розповів їм свій сон, вони не могли пояснити зміну, що сталася з їхнім воєначальником. Хоча і зауважили неміч патріарха, проте не могли навіть припустити, що саме ця слабкість зробила його сильним.

Тієї ночі болісних мук біля Яббоку, коли смерть уже, здавалося, була перед ним, Яків усвідомив, якою марною є людська допомога, якою хиткою є віра в міць людини. Він побачив, що допомогу можна очікувати лише від Того, перед Ким він так тяжко згрішив. Безпорадний і недостойний, Яків благав у Бога обітницю про Його милість до грішника, який кається. Ця обітниця стала для нього впевненістю в тому, що Бог простить і прийме його. Швидше небо й земля минуться, аніж не виконається це слово; саме ця віра підтримувала його в час тієї жахливої боротьби.

Досвід, який пережив Яків тієї ночі боротьби і мук, символізує випробування, через яке повинен пройти Божий народ напередодні Другого приходу Христа. Пророк Єремія, котрому у небесному видінні був показаний той час, писав: “Почули ми голос страху, переляку, й немає спокою… і кожне обличчя поблідло. Ой горе, бо це великий день, — немає подібного до нього! Це час недолі для Якова, та з нього він буде врятований!” (Єремії 30:5—7).

Коли заступництво Христа за людей закінчиться, тоді розпочнеться час горя. Доля кожної людини вже буде вирішена, і більше не буде викупної крові для очищення від гріхів. Коли Ісус закінчить Своє заступницьке служіння перед Богом за людство, тоді прозвучать урочисті слова: “Неправедний нехай чинить неправду ще, і нечистий нехай ще опоганюється. А праведний нехай ще творить правду, а святий — нехай ще освячується!” (Об'явлення 22:11). Тоді Божий Дух, Котрий стримував зло, буде забраний від Землі. Так само, як Якову загрожувала смерть від руки розгніваного брата, так і Божий народ опиниться в небезпеці бути знищеним нечестивими. І як патріарх боровся цілу ніч, щоб урятуватися від руки Ісава, так і праведники день і ніч кликатимуть до Бога про порятунок від ворогів, котрі оточуватимуть їх.

Сатана звинувачував Якова перед Божими ангелами, домагаючись права знищити його за скоєний гріх; він підбурив Ісава виступити проти нього, а протягом усієї довгої ночі боротьби патріарха нагадував йому про гріх, щоб позбавити мужності й примусити залишити Бога. Коли Яків у відчаї вхопився за Ангела і зі сльозами благав Його, Небесний Посланець, випробовуючи його віру, також нагадав йому про гріх і намагався звільнитися від нього. Однак це не зупинило Якова. Він знав, що Бог милосердний, і повністю віддався на Його милість. Яків нагадував про своє розкаяння і благав про порятунок. Згадуючи своє минуле життя, він мало не впав у розпач, але не відпускав Ангела; з голосінням і плачем, які свідчили про жахливі душевні муки, він продовжував благати, доки не переміг.