Розділ 62. Помазання Давида

За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділ 16:1—13

В декількох милях на південь від Єрусалима, “міста великого Царя”, знаходиться Віфлеєм, в якому більше ніж за 1000 років до того, як в яслах колисали немовля Ісуса і поклонялися Йому мудреці зі Сходу, народився Давид, син Єссея. За багато століть перед приходом Спасителя, Давид ще зовсім дитиною і на світанку своєї юності пильнував отари овець на пагорбах, що оточували Віфлеєм. Простий хлопчина-пастушок наспівував пісні, котрі сам складав, а звуки його арфи були милозвучним акомпанементом для молодого, чистого голосу. Господь обрав Давида, а тому готував його, коли той перебував на самоті серед своїх отар, до праці, яку мав намір довірити йому в майбутньому.

У той час як Давид провадив скромне пастирське життя, Бог звернувся до пророка Самуїла з такими словами; Доки ти сумуватимеш за Саулом? Я відкинув його, щоб він не царював над Ізраїлем. Наповни ріг твій оливою і йди… до віфлеємлянина Єссея, бо Я зауважив царя між синами його… Візши в свої руки теля і скажи: “Я прийшов, щоб принести жертву для Господа”. І закличеш Єссея до жертви, а Я вкажу тобі, що маєш робити; помажеш мені того, на кого вкажу тобі. І зробив Самуїл, що Господь сказав йому. І прийшов він до Віфлеєма, а старійшини міста, вийшовши йому назустріч із тремтінням, сказали: “Чи твій прихід з миром?” А він відповів: “З миром!”. Старійшини також прийняли запрошення прийти до жертви, а Самуїл покликав ще й Єссея та його синів. Спорудили жертівник і приготували усе для жертвоприношення. Була присутня вся сім'я Єссея, крім Давида — наймолодшого сина, котрого залишили пильнувати овець, тому що кидати отари без нагляду було небезпечно.

Коли жертвоприношення було закінчене, перед початком жертівної учти Самуїл обвів пророчим поглядом синів Єссея, котрі мали шляхетну зовнішність. Еліяв був найстаршим; своєю вродою та поставою він більше за всіх нагадував Саула. Його миловидні риси та пропорційна будова тіла привернули увагу пророка. Дивлячись на його царственну поставу, Самуїл подумав: “Справді, це, напевно, той муж, якого Бог вибрав замість Саула!” — і чекав божественної вказівки, щоб помазати його. Та Єгова дивиться не на зовнішність людини. Еліяв не боявся Господа. Якби він зійшов на престол, то був би таким же гордим, суворим правителем. Господь сказав Самуїлові: “Не дивись на обличчя його та на високий зріст його, — Я відкинув його. Бо Бог дивиться не так, як людина: людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце”. Зовнішня краса нічого не говорить Богові про душу. Мудрість і вищість, виявлені в характері та поведінці, становлять справжню красу людини; саме внутрішнє багатство, досконалість серця визначають, чи будемо ми прийняті Господом. Як же глибоко повинні ми усвідомлювати цю істину, коли судимо про себе та інших!

Помилка, якої припустився Самуїл, вчить нас, яка марна справа — оцінювати когось за вродою обличчя або благородством постави; наскільки неспроможна людська мудрість збагнути таємниці серця і Божі поради без особливого просвітлення з Небес. Божі наміри і Його шляхи щодо Його творінь перевищують наш обмежений розум, однак ми можемо бути впевнені: Його діти посядуть саме те місце, якому відповідають, і виконають доручену їм роботу, якщо підкорять свою волю волі Божій, аби Його плани, що мають послужити на благо людини, не були порушені через її примхливість.

Залишивши Еліява, Самуїл почав оглядати по черзі шістьох інших братів, присутніх на служінні; але Господній вибір не впав ні на жодного з них. У нестерпному чеканні Самуїл дивився на останнього з юнаків; пророк був збентежений і розгублений. Він запитав Єссея: “Чи то уже всі твої діти?” Батько відповів: “Ще позостався найменший, — він пасе отару”. Самуїл звелів привести його, говорячи: “Не сядемо за стіл, аж поки він не прийде сюди”.

Самотній пастушок був вражений несподіваним запрошенням посланця, котрий об'явив, що пророк прийшов до Віфлеєму і послав за ним. Він здивовано розпитував, чому пророк та судця Ізраїлю бажає бачити саме його, однак без зволікань підкорився запрошенню. “Він був русявий, із гарним обличчям і приємною зовнішністю”.

Коли Самуїл із задоволенням подивився на вродливого, мужнього, скромного юнака-пастуха, Господній голос промовив до нього: “Устань, помаж його, — бо це він!” Давид виявляв хоробрість і вірність у скромній праці пастуха; тепер же Бог обрав його керівником Свого народу. “І взяв Самуїл ріг з оливою й помазав його серед братів його. І Дух Господній зійшов на Давида і був на ньому від того дня і в майбутньому”. Пророк виконав доручену йому справу і з легким серцем повернувся у Раму.

Самуїл не сказав про мету свого приходу навіть сім'ї Єссея, і помазання Давида було таємним. Цим пророк дав зрозуміти юнакові, яка велична доля чекає на нього, аби серед різноманітних досвідів і небезпек наступних років думка про це допомагала йому залишатися вірним Божому наміру, який мав здійснитися в його житті.

Велика честь, виявлена Давидові, не запаморочила йому голови. Незважаючи на високе становище, яке чекало на нього, юнак продовжував добросовісно пасти овець, з покірністю чекаючи здійснення Господніх планів у призначений Ним час і призначеним Ним способом. Залишаючись покірним і скромним, яким він був і до помазання, хлопчик-пастух повернувся в гори, щоб піклуватися про свої отари з тією ж ніжністю, що й раніше. Правда, з новим натхненням він почав складати свої мелодії та грав на арфі. Перед його очима простягався прекрасний, розкішний краєвид: грона винограду виблискували на сонці, а зелені крони лісових дерев колисав легенький вітерець. Він дивився на сонце, яке, заливаючи все небо світлом, виходило, ніби наречений зі свого чертога, й раділо, як той атлет, котрому належить слава у перегонах.

Шпилясті вершини гір здіймались до неба; а трохи далі височіли голі бескиди гірського пасма Моава, над якими простягалася ніжна блакить небосхилу. А над усім цим був Бог. Давид, звичайно, не мав змоги бачити Його, але Божі діла свідчили про Його славу. Світло дня, що золотило ліси й гори, луки й річки, спрямовувало думки до Отця світил, Подателя всякого добра й досконалого дару. Щоденне все нове відкриття характеру та величі Творця наповнювало серце юного поета й музиканта палкою любов'ю й захопленням. У роздумах про Бога та Його діла розвивалися й міцніли для майбутньої праці розумові й душевні здібності Давида. З кожним днем його взаємини з Богом ставали дедалі ближчими. Юний розум глибше проникав у пізнання Бога, знаходячи все нові теми для пісень і музики. Його дзвінкий, мелодійний голос бринів у повітрі, відкликаючись відлунням у горах, ніби відповідаючи на радісні співи небесних ангелів.

Хто може виміряти результати тих років праці й поневірянь серед самотніх пагорбів? Спілкування з природою і Богом, турбота про свої отари, небезпеки і порятунок, печалі й радості його скромної долі повинні були не лише сформувати характер Давида і справити вплив на його подальше життя, — досвіди, оспівані у псалмах солодкого співця Ізраїлю, мали запалювати любов'ю серця Божих дітей упродовж усіх віків, наближаючи їх до вічнолюблячого серця Того, Котрий є Джерелом життя усього Свого творива.

У розквіті краси та змужніння Давид готувався посісти високе становище серед найшляхетніших мужів нашої Землі.

Його таланти — дорогоцінні дари від Бога — послужили для прославлення святого Імені Подателя. Можливість споглядати Божу славу та розмірковувати про неї збагатили його мудрістю і благочестям, зробивши улюбленцем Бога та ангелів. Роздумуючи над досконалістю Творця, він отримував більш повне уявлення про Бога. Незрозумілі теми висвітлювалися, важкі питання розв'язувались, збентеження поступалося місцем гармонії, а кожний промінь нового світла викликав нові хвилі захоплення і породжував ще мелодійніші гімни на славу Бога й Відкупителя. Любов, яка надихала Давида, печалі, що не раз напосідали на нього, перемоги, що супроводжували його, — усе це було темою для діяльного розуму юнака, і коли він згадував про любов Божу, виявлену до нього, серце, переповнене палкою прихильністю і вдячністю, відповідало палкою любов'ю; голос Давида виспівував ще прекрасніші мелодії, арфа звучала ще урочистіше й радісніше, і юний пастух зростав у силі та пізнанні, бо Дух Господній пробував на ньому.