Розділ 72. Повстання Авесалома

Уттай відповів: “Як живий Господь і живий мій пан цар, — усюди, де буде мій пан цар, — чи то мертвий, чи живий, там буде і твій слуга!” Ці люди навернулися з язичництва до поклоніння Єгові і тепер, таким благородним чином, засвідчили свою вірність Богові та цареві. Давид з великою вдячністю прийняв їх відданість в такий критичний для нього час, і вони всі разом перейшли через потік Кедрон, вирушивши у пустелю.

І знову процесія зупинилась. До людей Давида наближалася група мужів, одягнених у священицькі шати. “Це був Садок та усі левити з ним, які несли Ковчег Божого Заповіту”. Люди, які були з Давидом, побачили у цьому добрий знак. Присутність священного символа була для них запорукою звільнення та остаточної перемоги. Усе це надихало народ тісніше згуртуватися навколо царя. Відсутність Ковчега в Єрусалимі мала б викликати жах у прибічників Авесалома.

Коли Давид побачив Ковчег, його серце на якийсь час сповнилося радості й надії, але швидко на зміну цим почуттям прийшли інші думки. На нього як на законного правителя Божого спадку покладалась серйозна відповідальність. Не особисті інтереси, а Божа слава та добробут ізраїльського народу повинні були перш за все хвилювати царя Ізраїлю. Бог, Який перебував серед херувимів, сказав про Єрусалим: “То місце Мого відпочинку повіки” (Псалми 131:14); без божественної вказівки ні священик, ні цар не мали права позбавити місто цього символа Божої присутності. Давид знав, що йому належить перебувати в повній гармонії з божественними постановами, інакше Ковчег міг би принести швидше лихо, аніж успіх. Його великий гріх був завжди перед ним. У змові, зробленій проти нього, він вбачав справедливий суд Божий. Меч, який, згідно з вироком, “не відступить від твого дому”, вже було витягнуто з піхов.

Звичайно результат боротьби був йому невідомий. Він не мав права позбавляти столицю народу священних предметів, які були втіленням волі божественного Повелителя, підвалиною порядку й процвітання царства.

Давид звелів Садоку: “Поверни Божий Ковчег до міста. Якщо я знайду милість у Господніх очах і Він поверне мене, то я побачу Його та мешкання Його. А якщо Він скаже: Не до вподоби ти мені, то ось я: нехай Він чинить зі мною, як до вподоби Йому”.

Давид додав: “Хіба ти не провидець (муж, призначений Богом навчати народ)? Вернися ж з миром до міста, а син твій Ахімаац та син Евіятарів Йонатан, — обидва ваші сини мають бути з вами. Глядіть же, я буду вичікувати коло переходів цієї пустині, аж поки не прийде від вас якась вістка, щоб повідомити мене”. Залишившись у місті, священики могли зробити добру послугу Давидові, дізнаючись про дії та наміри повстанців і таємно повідомляючи про це царя через своїх синів Ахімааца та Йонатана.

Коли священики повернули назад до Єрусалима, ще похмуріша тінь оповила втікачів. Їхній цар — вигнанець, самі вони — втікачі, позбавлені навіть Божого Ковчега; від страху та лихих передчуттів майбутнє, здавалося, було оповите темрявою. А Давид, піднімаючись на гору Оливну, плакав. Голова його була покрита, і він ішов босоніж. Та й увесь народ, що був із ним, — усі позакривали голови свої, і, йдучи плакали… І донесли Давидові вістку: “Ахітофел також серед зрадників з Авесаломом”. Знову Давид був змушений визнати, що лихо, яке спіткало його, є результатом гріха. Зрада Ахітофела, найздібнішого і найрозумнішого з політичних лідерів, була спричинена помстою за ганьбу, якої зазнала його сім'я, оскільки Вірсавія доводилась йому внучкою. І Давид сказав: “Господи, зведи ж пораду Ахітофела нанівець”. Зійшовши на вершину гори, цар схилився перед Богом у молитві, покладаючи на Нього тягар своєї душі та смиренно благаючи божественної милості. Його молитва, здавалося, була одразу ж почута. Хушай-аркеянин, мудрий і здібний радник, який завжди був вірним другом Давида, прийшов до нього у роздертій одежі, з посипаною попелом головою, щоб розділити долю позбавленого престолу царя-втікача. Осяяний божественним Провидінням, Давид зрозумів, що цей, вірний і щирий муж, був саме тією людиною, котра могла послужити інтересам царя, залишаючись радником у столиці. На прохання Давида Хушай повернувся до Єрусалима, щоб запропонувати свої послуги Авесалому та зруйнувати лукаву Ахігофелову раду.

З цим проблиском світла серед темряви цар і його супутники йшли далі, спускаючись по східному схилу Оливної гори; а далі їх шлях пролягав через скелясту безлюдну пустелю, — глухими ущелинами, кам'янистими, стрімкими стежками, в напрямку до Йордану. “І коли прийшов цар до Бахуріму, то там зустрів його чоловік із Саулової родини на ім'я Шім'ї, син Герин. Він вийшов і проклинав, кидаючи каміння на Давида та на усіх слуг царя Давида; його ж народ та усі лицарі були праворуч і ліворуч його. Проклинаючи, Шім'ї говорив: “Іди, іди геть, кривавий злочинце та негіднику. Господь повернув на тебе всю кров Саулового дому через те, що ти став царем замість нього. І віддав Господь царство в руки сина твого Авесалома, а ти ось у своєму нещасті, бо ти кривавий злочинець!”

У дні добробуту Давида Шім'ї ані словом, ані ділом не виявив жодної нелояльності цареві. Але у тяжкий для нього час цей веніяминовець показав свій справжній характер.

Шім'ї шанував Давида, коли той був на престолі, але проклинав його в час приниження. Підлий та егоїстичний, він міряв усіх людей власною міркою характеру і, підбурюваний сатаною, вилив свою ненависть на того, кого карав Бог. Дух, який спонукує людину торжествувати, ображати чи мучити тих, хто опинився в біді, є духом сатани.

Звинувачення Шім'ї проти Давида були неправдивими у повному розумінні цього слова — це був безпідставний та злобний наклеп. Давид не завинив ні перед Саулом, ні його родиною. Відомо, що коли Саул опинився в його владі і Давид міг убити його, Давид тільки відрізав край царського одягу, а потім ще й докоряв себе за те, що таким чином виявив неповагу до Господнього помазаника.

Про те, наскільки святим було ставлення Давида до людського життя, свідчить один вражаючий випадок з його життя. Одного дня, коли Давида переслідували, як дикого звіра, і він переховувався в печері Адуллам, звертаючись думками до свого безтурботного дитинства, з його вуст вирвався вигук: “О, якби хто напоїв мене водою з Вифліємської криниці, що біля воріт!” (2 Самуїлова 23:13—17).

Вифлієм у той час знаходився в руках филистимлян, але три лицарі із загону Давида все ж продерлися крізь охорону і принесли своєму панові води з Вифлиємської криниці. Давид не міг її пити. “Борони мене, Господи, вчинити таке, — вигукнув він, — чи ж не кров це людей, що пішли туди, ризикуючи власним життям?” Він з благоговінням вилив воду на землю як жертву Богові. Давид був воїном; у житті йому не раз доводилося бути свідком насильства, але небагато з тих, хто пережив подібне, змогли вберегти себе від розтліваючого впливу зла, яке робить людину жорстокою.

Племінник Давида Авішай, один з його найхоробріших начальників, не міг спокійно слухати образливі слова Шім'ї. “Навіщо, — вигукнув він, — проклинає цей мертвий пес мого пана-царя? Дозволь і я зітну йому голову!” Але цар заборонив йому: “Ось, мій син… шукає моєї душі, — сказав він, — а що вже говорити про цього веніяминівця! Дайте йому спокій, і нехай проклинає, бо так наказав зробити йому Господь! Може зглянеться Господь над моєю бідою і віддасть мені добром замість сьогоднішнього прокляття…”

Сумління нагадувало Давидові гіркі та принизливі для нього істини. В той час, як його вірні піддані дивувалися такому несподіваному поворотові долі, для царя це не було таємницею. Давид передчував, що такий час настане. Він і так дивувався, що Бог так довго терпів його гріхи та відкладав заслужене покарання. І тепер, в час такої поспішної та сумної втечі, босий, зодягнутий у лахміття замість царських шатів, прислухаючись до голосіння своїх прибічників, що відлунням відбивалося в горах, він думав про свою улюблену столицю — місто, що стало свідком його гріха і, згадуючи про Божу доброту й довготерпіння, не втрачав надії. Він вірив, що Господь ще виявить до нього милість.

Не один грішник намагається виправдати свій гріх, вказуючи на падіння Давида, але як мало таких, котрі каються та упокорюють себе подібно до нього. Як мало людей приймають докір та покарання з терпінням і стійкістю Давида… Він визнав свій гріх і упродовж багатьох років намагався виконувати свої обов'язки як вірний Божий слуга. Він працював на благо свого царства, і за часів його правління воно досягло небувалої могутності та розвитку. Давид також зібрав величезні запаси будівельних матеріалів для спорудження Божого дому; невже всі труди його життя тепер виявляться марними? Невже плоди самовідданої праці, геніального й мудрого управління державою попадуть в руки його нечестивого та віроломного сина, котрий не вболіває ані за Божу честь, ані за добробут Ізраїлю? Якими природними могли б видаватися нарікання Давида на Бога під час такого великого лиха!

Але він бачив, що причина цього лиха — його власний гріх. Лише слова пророка Михея вселяли надію в серце Давида: “Хоча я в темноті, але Господь моє світло! Буду зносити я гнів Господній, бо згрішив перед Ним, аж поки Він не вирішить справи моєї, і не вчинить суду наді мною” (Михея 7:8—9). Господь не залишив Давида. Його переживання, коли він, жорстоко скривджений і ображений, виявляв дух смирення та безкорисливості, великодушності та покірності, є однією з найблагородніших сторінок у його житті. Ще ніколи правитель Ізраїлю не був таким по-справжньому великим в очах Небес, як в цю годину найбільшого приниження.

Якби Бог дозволив Давидові безкарно грішити, порушувати божественні постанови і водночас мирно та благополучно керувати країною, то скептикам і невіруючим людям можна було б пробачити те, що вони використовують історію Давида як докір на адресу біблійної релігії. Але на основі переживань, через які Господь провів Давида, Він показує, що не може терпіти гріха чи виправдовувати його. Історія Давида допомагає нам також побачити ту велику мету, яку ставить Бог Своїм відношенням до гріха. Це дає змогу нам розпізнати навіть у найбільш тяжких судах виконання Його милостивих намірів, які служать на добро. Бог змусив Давида пройти під жезлом покарання, але не знищив його; горнило повинно очистити, а не спалити. Господь говорить: “Якщо вони зневажать Мої постанови, і не будуть триматися наказів Моїх, тоді жезлом покараю їхні переступи та поразами — їхнє беззаконня. Але милості Своєї Я не відійму від нього зовсім, і не залишу його в Своїй вірності” (Псалми 88:31—34).

Незабаром після того, як Давид залишив Єрусалим, до міста увійшов Авесалом зі своїм військом і без жодного опору заволодів фортецею Ізраїлю. Хушай був серед тих, хто першим вітав нового монарха, і царевич був приємно здивований, що старий друг і радник його батька приєднався до нього. Авесалом був упевнений в успіху. До цього часу усе, що він задумав, здійснилося; палко бажаючи зміцнити свій трон та завоювати довір'я народу, Авесалом запросив Хушая до царського двору.

Тепер Авесалом мав велику армію, але вона складалася переважно з людей, не готових до воєнних дій. Поки що їм не приходилось брати участі в жодному бою. Ахітофел добре знав, що становище Давида далеко не безнадійне. Чимало людей все ще зберігали вірність Давидові; його оточували випробувані воїни, вірні своєму цареві, а військом командували талановиті та досвідчені полководці. Ахітофел знав, що прояв ентузіазму, з яким було зустрінуто нового царя, поступиться місцем зворотній реакції. Якщо повстання зазнає поразки, Авесалом матиме змогу примиритися зі своїм батьком; тоді на Ахітофела як на його головного радника впаде найбільша вина за повстання і в результаті — найтяжче покарання. Щоб відрізати Авесалому усі шляхи для відступу, Ахітофел порадив йому зробити те, що в очах народу зробило б неможливим його примирення з батьком. З сатанинською підступністю цей лукавий і безпринципний державний муж переконував Авесалома додати до злочину повстання ще й злочин кровозмішання. На очах усього Ізраїлю він повинен був узяти собі наложниць свого батька; за звичаєм народів Сходу, це було свідченням того, що він успадкував престол свого батька. Авесалом вчинив згідно з цією огидною порадою. Так здійснилося Боже Слово, сказане Давидові через пророка: “Ось Я наведу на тебе зло з твого ж дому, і заберу жінок твоїх з-перед очей твоїх і віддам їх ближньому твоєму… ти вчинив потаємно, а Я зроблю усе це явним перед усім Ізраїлем та перед сонцем” (2 Самуїлова 12:11—12). Звичайно, не Бог спонукав Авесалома до цих нечестивих вчинків, але через гріх Давида Він не використав Своєї сили, щоб перешкодити цьому.