Розділ 10. Вавилонська вежа

За основу цього розділу взято книгу Буття, розділи 9:25—27; 11:1—9

Для того, щоб знову заселити безлюдну Землю, не щодавно омиту водами потопу від моральної скверни, Бог зберіг єдину сім'ю — Ноя, котрому Він сказав: “Бо Я побачив тебе праведним переді Мною у роді цім” (Буття 7:1). Проте між трьома синами Ноя дуже швидко стала помітною велика розбіжність, яка була властива ще допотопному світові. Симові, Хамові та Яфетові, котрі мали стати засновниками людського роду, були притаманні риси характеру, які пізніше виявилися у їхніх нащадках.

Ной під впливом божественного натхнення передрік майбутнє трьох великих народів, що походитимуть від цих родоначальників людства. Вказуючи на нащадків Хама, Ной, посилаючись на сина, а не на батька, проголосив: “Проклятий нехай буде Ханаан, — він буде рабом рабів у своїх братів”. Зухвалий злочин Хама свідчив про те, що в його душі вже давно зникла синівська пошана до батька; його поведінка відкривала зіпсутий нечестивий характер. Лихі риси назавжди збереглися в Ханаана та його нащадках, котрі своїми постійними гріхами стягнули на себе Божі суди.

З іншого боку, пошана, виявлена Симом і Яфетом до батька, а отже, до божественних постанов, обіцяла краще майбутнє їхнім нащадкам. Про цих синів сказано: “Благословенний Господь, Бог Сима, — і нехай Ханаан буде йому рабом! Нехай Бог поширить Яфета, нехай він живе в наметах Сима, — і нехай Ханаан буде йому рабом!” З роду Сима мав вийти вибраний народ — народ Божого Заповіту та обітований Відкупителя Єгова вважався Богом Сима. Від нього походитимуть Авраам і народ ізраїльський з якого мав також вийти Христос. “Блаженний народ, що Господь — йому Бог!” (Псалми 143:15). І Яфет “пробуває в наметах Симових”. Нащадки Яфета мали стати спільниками особливих євангельських благословень.

Покоління Ханаана опустилося до найнижчих форм поганства. Хоча, за пророчим прокляттям, воно було приречене на рабство, виконання вироку відкладалося протягом довгих століть. Бог терпів нечестя та розбещеність хананіїв, доки вони не переступили межі божественного терпіння. В результаті втратили своє володіння і стали слугами нащадків Сима та Яфета.

Пророцтво Ноя не було деспотичним виявом гніву чи ласки. Не воно визначало характер і долю його синів, а лише показувало, яким буде результат обраного ними життя та сформованого характеру. Пророцтво свідчило про Божий намір щодо них та їхніх нащадків, зумовлений їхнім власним характером і поведінкою. Як правило, діти успадковують нахили і вдачу батьків, наслідуючи їхній приклад: отже, гріхи батьків від покоління до покоління повторюються в їхніх дітях. Так, нечестя і нешанобливість Хама повторювалися в його нащадках, стягаючи прокляття впродовж багатьох поколінь. “Одна помилка погубить багато добра” (Екклезіяста 9:18).

З іншого боку, як щедро була винагороджена повага Сима до свого батька і яка видатна плеяда праведників належить до цього роду! “Знає Господь дні невинних… і над потомством його благословення” (Псалми 36:18, 26). “Знай же, що Господь, Бог твій, — справедливий Бог; Бог вірний, що дотримується заповіта і милості до тих, котрі люблять Його та дотримуються Його Заповідей на тисячу поколінь” (Повторення Закону 7:9).

Деякий час нащадки Ноя продовжували жити серед гір, де зупинився ковчег. Однак унаслідок збільшення їхньої чисельності виникло відступництво, яке швидко призвело до розділення. Ті, котрі вирішили забути свого Творця та звільнитися від вимог Його Закону, відчували постійне роздратування через повчання та приклад своїх богобоязливих сусідів; через деякий час вони вирішили відокремитись від тих, котрі поклонялися Богові, тому й вирушили до Шинеарської рівнини, що розкинулася на берегах Євфрату. Їх приваблювали краса цього місця і його родючий грунт; у цій долині вони вирішили оселитися.

Тут вони задумали побудувати місто, а в ньому вежу — настільки велику, щоб стала чудом світу. Цим також ставилося за мету перешкодити людям утворювати поселення в різних місцях. Бог наказав розселитися по всій землі, заповнити її та обробляти, а будівничі Вавилонської вежі мали намір утримати весь народ в одному місці та заснувати монархію, яка поступово заволоділа б усією землею. Таким чином, їхнє місто стало б центром всесвітньої імперії, а його слава викликала б загальне захоплення і пошану світу та принесла б визнання його засновникам. Велична вежа, яка сягала б небес, мала стати пам'ятником могутності та мудрості її будівничих, увічнюючи їхню славу для всіх прийдешніх поколінь.

Мешканці Шинеарської рівнини недовіряли Божому Заповітові, згідно з яким Він уже ніколи не приведе на землю вод потопу. Чимало з них взагалі заперечували існування Бога, пояснюючи трагедію потопу дією природних сил. Інші ж вірили в надприродну Істоту, Котра знищила допотопний світ, і їхні серця, подібно до Каїнового, повставали проти Неї. А ще спорудження вежі мало на меті забезпечити собі порятунок на випадок потопу. Зводячи будівлю, висота якої перевищувала б рівень води під час потопу, люди сподівалися захистити себе від будь-якої небезпеки. Піднявшись до хмар, вони також хотіли збагнути причини потопу. Уся ця справа була розрахована на те, аби ще більше зміцнити гордість будівничих, відвернути думки майбутніх поколінь від Бога та ввести їх в ідолопоклонство.

Хоча будівництво вежі ще не було повністю завершене, проте частину її відвели під житло для будівельників. Інші приміщення були пишно обставлені, прикрашені і посвячені ідолам. Люди тішилися своїми успіхами, виславляли срібних і золотих богів, кидаючи виклик Правителю небес і землі. Раптом робота, яка так успішно просувалася, припинилася. З неба були послані ангели, щоб звести нанівець наміри будівничих. Вежа досягла вже чималої висоти, і робітники, які перебували вгорі, не могли безпосередньо спілкуватися з тими, хто був внизу; тому на різних рівнях висоти ставились люди, котрі отримували згори повідомлення про потрібні матеріали або якісь вказівки щодо роботи, і передавали ці відомості тим, хто стояв нижче. Одного разу, коли інформація надходила саме таким чином, сталося змішання мов; отож знизу робітники посилали матеріали, які були не потрібні зверху, виконували не ті розпорядження, які були дані. Внаслідок цього виникли плутанина і тривога. Уся робота зупинилась. Про подальше взаєморозуміння чи співпрацю не могло бути й мови. Розгнівані та розчаровані будівничі, не в змозі пояснити дивне непорозуміння, що виникло поміж ними, почали дорікати одне одному. Їхня співдружність переросла у розбрат і кровопролиття. Блискавки з неба, як знак Божого незадоволення, зруйнували верхню частину вежі, скинувши її на землю… Люди змушені були визнати, що є Бог, Котрий панує на небесах.

Досі усі люди розмовляли однією мовою, а тепер кожний приєднувався до тієї групи, мову якої розумів; таким чином, одні пішли в одному напрямку, інші — у протилежному. “І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі” — так через розділення заселялась людьми земля; Господній намір виконався за допомогою саме тих засобів, якими люди бажали перешкодити йому.

Але скільки це коштувало тим, хто повстав проти Бога! За Його намірами люди мали розійтися по землі, засновуючи нації (країни) в різних її куточках та несучи зі собою пізнання Божої волі, аби світло Правди яскраво сяяло наступним поколінням. Ной, вірний проповідник праведності, жив після потопу 350 років, Сим — 500; отож, їхні нащадки мали змогу ознайомитися з Божими вимогами, дізнатися про те, як Бог повівся з їхніми батьками. Та вони не хотіли слухати ці неприємні для себе істини, не мали жодного бажання зберегти в душі пізнання Бога; тому пізніше, через змішання мов, вони певною мірою були позбавлені спілкування з тими, котрі могли дати їм світло.

Будівничі Вавилонської вежі плекали в собі дух незадоволення, ображаючись на Бога. Замість того, щоб із вдячністю згадувати про Його милість до Адама та милостивий Заповіт із Ноєм, вони нарікали на Його суворість, що виявилась у вигнанні першої пари з Едему та знищенні світу потопом. Однак, нарікаючи на Бога як на суворого деспота; вони підпорядковували себе найжорстокішому тиранові. Сатана всіма силами намагався викликати в людей зневагу до жертвоприношень, які були прообразом смерті Христа, а оскільки їхній розум був затьмарений ідолопоклонством, Божий противник навчив їх фальшивої жертви — приносити на жертівник їхнім богам власних дітей. Люди відвернулися від Бога, а тому на зміну божественним якостям — справедливості, чистоті й любові — прийшли пригноблення, насильство, жорстокість і свавілля.

Мешканці Вавилону вирішили встановити незалежне від Бога правління. Хоча серед них були люди, які мали страх перед Господом, однак і вони були введені в оману хитрощами нечестивих, втягнуті в їхні підступні плани. Заради своїх вірних дітей Господь зволікав зі Своїми судами, даючи людям час виявити свій справжній характер. І коли це трапилося, сини Божі намагалися переконати їх відмовитися від власного задуму, але люди об'єдналися в своїх зухвалих діях, спрямованих проти Неба. Якщо б їм було дозволено діяти без перешкод, вони деморалізували б світ, котрий переживав ще своє дитинство. Їхня співдружність народилась у бунті проти Бога, а царство було встановлене з метою самозвеличення; Бог у ньому був позбавлений і керівництва, і честі. Якщо б цій співдружності було дозволено існувати, внаслідок її могутнього впливу із землі остаточно зникла б праведність, а разом з нею — мир, щастя і безпека. Божественні постанови — “святі і праведні, і добрі” (Римлянам 7:12) — люди намагалися б підмінити законами, які задовольняли б вимоги їхнього егоїстичного та жорстокого серця.

Люди, що мали страх перед Господом, благали Його втрутитися. “І зійшов Господь, щоб побачити місто та башту, що людські сини будували”. Через милість до світу Він зруйнував задум будівничих, пам'ятник їхньої зухвалості. З любові до них Він змішав їхню мову, не давши їм таким чином змоги здійснити свої бунтівні наміри. Бог довго терпить гріховність людей, даючи їм достатньо можливостей покаятись, але Він помічає усі їхні лихі задуми, спрямовані на те, щоб протидіяти авторитету Його справедливого і святого Закону. Час від часу невидима рука, що тримає скіпетр правління, змушена приборкувати нечестя. Це незаперечний доказ того, що Творець Всесвіту, Який володіє безмежною мудрістю, любов'ю та істиною, є Верховним Правителем неба і землі; ніхто не може безкарно зневажати Його владу.

Лихі задуми будівничих Вавилонської вежі закінчилися ганьбою і поразкою. Пам'ятник їхньої гордині став пам'ятником безумству. Однак люди продовжують йти тим самим шляхом, — покладаючись на себе і відкидаючи Божий Закон. Цей принцип намагався втілити в життя сатана серед небожителів; ним керувався і Каїн, коли приносив свою жертву.

І в наш час люди продовжують зводити високі вежі. Безбожники засновують свої теорії на наукових припущеннях, відкидаючи відкриття Слова Божого. Вони дозволяють собі критикувати Боже правління, зневажають Його Закон і вихваляються необмеженими можливостями людського розуму. А через те, “що за вчинок лихий скоро не чиниться присуд, то серце людських синів повне бажання чинити зло” (Екклезіяста 8:11).

Чимало людей з так званого християнського світу відвертаються від простих біблійних наук, будують своє віровчення на людських вигадках і приємних для слуху байках, вказуючи на споруджену ними вежу як на засіб, за допомогою якого можна досягти Небес. Люди із захопленням прислухаються до красномовних слів, які навчають, що грішник не помре, а спасіння можна осягти і без послуху Божому Закону. Якби так звані послідовники Христа керувалися Божим мірилом, вони прийшли б до єдності, але доки людська мудрість буде підноситися над Його Святим Словом, доти існуватимуть розділення, суперечки та розбрат. Замішання, що існує і в наш час поміж ворогуючими віровченнями та сектами, отримало влучну назву “Вавилон”, яку біблійне пророцтво (Об'явлення 14:8; 18:2) застосовує до церков останнього часу, що полюбили світ.