Розділ 19. Повернення до Ханаану

За основу цього розділу взято книгу Буття, розділи 34—35, 37

Перейшовши Йордан, Яків “прибув щасливо до міста Сихем у краї Ханаанському” (Буття 33:18). Таким чином, молитва патріарха у Бет-Елі про те, щоб Бог привів його в мирі до рідного краю, була здійснена. Деякий час він мешкав у Сихемській долині. Саме тут Авраам більше, ніж сто років тому, вперше розташувався табором, спорудив свій перший жертівник на Обітованій землі. Тут Яків “купив кусок поля, де поставив намета свого, з рук синів Гамора, батька Сихема, за сто срібняків. І поставив там жертівника, і назвав його: Ел-Елогей-Ізраїль, — Господь, Бог Ізраїля” (вірші 19—20). Яків, подібно до Авраама; поставив жертівника Господеві біля свого намета, скликаючи щодня домочадців до вранішньої й вечірньої жертви. Там він також викопав криницю, прийшовши до якої через сімнадцять століть, Син Якова — Спаситель, і відпочиваючи одного спекотного полудня, розповідав Своїм зачудованим слухачам про “Джерело тієї води, що тече в життя вічне” (Івана 4:14).

Перебування Якова та його синів у Сихемі закінчилося насильством і кровопролиттям. Його єдина донька зазнала ганьби та горя, а двоє її братів вдалися до вбивства; усе місто було зруйноване і знищене у відплату за беззаконня, яке вчинив необачний юнак. Початком подій, що призвели до таких жахливих наслідків, був учинок доньки Якова, котра “вийшла… щоб подивитися на дочок того краю”, наражаючи себе на небезпеку безбожного товариства.

Хто шукає задоволень серед людей, які не бояться Бога, той ступає на територію сатани, накликаючи на себе спокуси.

Підступна жорстокість Симеона та Левія не була безпідставною, проте їхня розправа над мешканцями Сихема була тяжким гріхом. Вони старанно приховували свої наміри від Якова, і звістка про помсту сповнила його жахом. Засмучений обманом і насильством з боку своїх синів, він тільки й спромігся сказати: “Ви завдали мені горя, бо зробили мене ненависним для мешканців цього краю… Ми люди нечисленні, а вони зберуться та й поб'ють мене, і буду знищений я та мій дім”. Але про його сум та огиду до цього кривавого злочину свідчать також слова, сказані ним з цього приводу майже через п'ятдесят років, на смертній постелі в Єгипті: “Симеон і Левій — брати, їхня зброя — знаряддя насильства. Хай до їхньої змови не входить душа моя, і нехай не прилучиться слава моя до їх громади… Проклятий нехай буде гнів їхній, бо він був запеклим, та їхня лютість, бо тяжка вона!” (Буття 49:5—7).

Яків розумів: те, що сталось, викликало глибоке приниження. Його сини виявили жорстокість і обман. В його таборі були такі, що вклонялися фальшивим богам; ідолопоклонство певною мірою пустило коріння навіть у його сім'ї. Чи не вчинить із ними Бог так, як вони на те заслуговували, чи не віддасть їх на помсту навколишнім народам?

У той час коли Якова пригнічували ці переживання, Господь звелів йому вирушити на південь, до Бет-Елу. Думка про це місце нагадала патріархові не тільки його видіння, в якому він бачив ангелів і чув Божі обітниці милості, а й про те, як він там поклявся, що Господь буде його Богом. Яків вирішив: перш ніж вони прийдуть на те священне місце, його дім повинен очиститися від опоганення ідолами. Тому всім, хто був у його таборі, він звелів: “Усуньте чужинних богів, які є серед вас, і очистьтеся, і змініть свою одіж. Встаньмо, і йдім до Бет-Елу, і зроблю я там жертівника Богові, Котрий відповів мені в день мого утиску, і був зі мною в дорозі, якою ходив я”.

З глибоким хвилюванням Яків знову розповів історію перших відвідин Бет-Елу: як він залишив батьківський дім самотнім утікачем, рятуючи своє життя, і як Господь з'явився йому в нічному видінні. Коли Яків згадав, як незвично Бог повівся з ним, у нього потепліло на душі. Його діти також були зворушені цією упокорюючою силою; він використав найефективніший засіб, аби підготувати їх до поклоніння Богові, коли вони прийдуть до Бет-Елу. “І вони віддали Якову всіх чужинних богів, які були в їхніх руках, і сережки, що в їхніх вухах, а Яків сховав їх під дубом, що перед Сихемом”.

Бог наслав страх на мешканців тієї землі, так що вони не вдалися до жодної спроби помститися за кровопролиття в Сихемі. Без перешкод мандрівники прибули до Бет-Елу. Тут Господь знову з'явився Якову і повторив йому обітницю Заповіту: “І поставив Яків пам'ятника на тому місці, де Він говорив із ним, пам'ятника кам'яного”.

У Бет-Елі Якова спіткала гірка втрата — смерть Девори, няні Ревекки, котра разом зі своєю господинею прийшла з Месопотамії до Ханаанської землі й уже довгий час була членом сім'ї його батька, користуючись повагою та пошаною. Присутність цієї літньої жінки була для Якова дорогоцінною ланкою, що з'єднувала його з дитинством, особливо з матір'ю, яка так ніжно і палко любила його. Похорон Девори став настільки сумною подією, що дуб, під яким її поховали, став називатись “дубом плачу”. Не можна залишити поза увагою того, що сповнене вірного служіння життя Девори, а також горе, яким стала втрата цього друга сім'ї, стали гідними того, щоб пам'ять про них була збережена на сторінках Слова Божого.

Бет-Ел знаходився на віддалі лише двох днів шляху від Хеврону, але Якова в цей час спіткало велике горе — смерть Рахілі. Чотирнадцять років він служив за неї, і через його кохання праця не здавалася йому важкою. Наскільки глибоким і сильним було це почуття, видно з того, що через багато років у Єгипті, коли Яків лежав при смерті і Йосиф прийшов відвідати свого батька, патріарх, згадуючи своє життя, сказав: “коли я прийшов з Ладану, померла на моє нещастя Рахіль у краї ханаанськім на дорозі, коли було вже зовсім недалеко до Ефрати. І я поховав її там, при дорозі до Ефрати” (Буття 48:7). Утрата Рахілі була особливим епізодом, про який він згадав в історії його довгого та неспокійного життя.

Перед смертю Рахіль народила другого сина. Вже прощаючись з життям, вона назвала дитину Бен-Оні, “син мого болю”. Але батько дав йому ім'я Веніямин, що значить “син моєї правиці”, або “моя сила”. Рахіль поховали там, де вона померла, спорудивши на тому місці пам'ятник.

По дорозі до Єфрату ще один злочин ліг темною плямою на родину Якова, внаслідок чого Рувим, первородний син був позбавлений переваги і почестей первородства.

Нарешті подорож Якова підійшла до кінця, “коли прийшов він до Ісаака, свого батька, до Мамре, тобто Хеврону, де жив Авраам та Ісаак”. Тут він залишався до смерті свого батька. Для Ісаака, немічного та незрячого, сповнене доброти й уваги ставлення сина, котрий так довго був відсутнім, стало потіхою в самотньому, позначеному тяжкими втратами житті.

Яків та Ісав зустрілися біля смертного ложа батька. Колись старший брат чекав такої нагоди як можливості помститися, але з того часу його почуття зазнали великої зміни. Яків, цілком задоволений духовними благословеннями первородства, відмовився від батьківського багатства, яке переходило йому як спадок на користь старшого брата. Це була та єдина спадщина, яку цінував і якої так прагнув Ісав. Вони вже не мали один до одного заздрощів або ненависті, однак розлучилися; Ісав рушив до гори Сеїр. Щедрий на благословення Бог, окрім духовного скарбу, якого він так прагнув, дарував Якову і земне багатство. Маєток обох братів був таким великим, що вони не могли “пробувати разом, і край їх тимчасового замешкання не міг вмістити їх через їхню худобу”. Ця розлука відповідала божественному наміру щодо Якова. Оскільки в релігійних віруваннях братів була велика розбіжність, краще для них було жити окремо.

Ісав і Яків однаковою мірою отримали пізнання про Бога, обидва мали змогу ходити дорогами Його Заповідей і користуватися Його ласкою; однак це не було їхнім спільним бажанням. Брати пішли різними дорогами, відстань між ними ставала дедалі глибшою та ширшою.

Те, що Ісав був позбавлений благословення спасіння, не було результатом упередженого Божого вибору. Дари Його благодаті через Христа доступні для всіх. Не існує іншого вибору, окрім того, який робить сама людина і який може призвести її до загибелі. Бог виклав у Своєму Слові умови, додержуючись яких кожна душа може отримати вічне життя; це — послух Його Заповідям через віру в Христа. Бог надає перевагу характеру, який узгоджується з Його Законом; кожний, хто відповідатиме нормам Його вимог, увійде до Царства Слави. Сам Христос сказав: “Хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить” (Івана 3:36). Не кожен, хто каже до Мене: “Господи, Господи!”, увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі (Матвія 7:21). А у книзі Відкриття Він проголошує: “Блаженні ті, котрі додержуються Заповідей Його, щоб мати право доступу до дерева життя і увійти ворітьми в місто” (Об'явлення 22:14). Саме про такий вибір, що має відношення до спасіння людини, говорить Слово Боже.

Кожна душа, яка зі страхом і трепетом здійснює своє спасіння, вважається обраною. Обраним є той, хто, зодягнувшись у повну зброю Божу, змагатиметься добрим подвигом віри. Обраним можна вважати того, хто пильнуватиме в молитві, досліджуватиме Писання і уникатиме спокус. Обраним є той, хто збереже віру і виконуватиме кожне слово, що виходить із Божих уст. Умови викуплення пропонуються всім, однак його результатами користуватимуться ті, хто підкорився цим умовам.

Ісав знехтував благословеннями Заповіту. Він більше цінував дочасні скарби, ніж духовні блага, тому й отримав те, чого прагнув. Його відокремлення від Божого народу стало наслідком зробленого ним свідомого вибору. Яків обрав спадщину віри. Він намагався отримати її за допомогою хитрощів, підступу та обману, але Бог подбав про те, щоб його гріх послужив для його виправлення. Проте, незважаючи на всі гіркі досвіди наступних років, Яків ніколи не відхилявся від власної мети і не відмовлявся від свого вибору. Він зрозумів: удаючись до людських засобів і хитрощів з метою отримання благословення, він цим самим воював з Богом. Після тієї ночі боротьби біля Яббоку Яків став іншою людиною. Від його самовпевненості не залишилося й сліду, а отже, й від колишнього лукавства. Замість хитрощів і обману його життя відзначалося простотою та правдивістю. Він засвоїв важливий урок — спиратися на руку Всемогутнього, серед випробувань та нещасть з покірністю приймати Божу волю. Все негідне у його характері загинуло у полум'ї вогненної печі, справжнє золото було очищене, і віра Авраама та Ісаака відобразилась у житті Якова в усій повноті.