Розділ 50. Десятина і дари

В Ізраїлі десята частина прибутків призначалась для підтримки богослужінь. Мойсей оголосив ізраїльтянам: “Усяка десятина з землі, — чи від засівів поля, чи від плодів дерева — буде Господеві, вона святиня Господа!” “І усяку десятину з великої чи дрібної скотини… — десятина з усього — святість для Господа” (Левіт 27:30, 32).

Однак система десятини бере свій початок не від євреїв. З найдавніших часів Господь претендував на десяту частину як на Свою власність, і цю вимогу Його діти визнавали й шанували. Відомо, що Авраам дав десятину Мелхиседекові, священикові Бога Всевишнього (Буття 14:20). Яків, вигнанець і мандрівник, обіцяв Господеві в Бет-Елі: “З усього, що Ти даси мені, я дам Тобі десятину!” (Буття 28:22). Коли ізраїльтяни мали утвердитися як народ, закон про десятину знову вступив у силу як одна з божественних постанов, від виконання якої залежав їхній добробут.

Система десятини і дарів мала на меті закарбувати у свідомості людей велику істину про те, що саме Бог — Джерело всіх благословень, яким користується Його творіння; людина ж повинна виявляти Йому вдячність за добрі дари Божого Провидіння.

“Він дає усім життя, і дихання, і все” (Дії 17:25). Господь говорить: “Бо Мені належить вся лісна звірина та худоба із тисячі гір” (Псалми 49:10). “Моє срібло й Моє золото” (Огія 2:8). Бог дає людині силу придбати багатство (Повторення Закону 8:18). На знак визнання того, що все походить від Нього, Господь звелів повертати Йому частину з Його щедрот у вигляді дарів і приношень для підтримки богослужінь.

“Десятина — Господеві”. Тут вжито таку ж форму вислову, як і в Законі про суботу. “День сьомий — субота для Господа, Бога твого” (Вихід 20:10). Бог утримує для Себе певну частину часу та коштів людини, і той, хто використовує їх у власних інтересах, не залишиться без вини.

Десятина призначалася лише для левитів — покоління, відокремленого здійснювати служіння у святині. Але приношенням десятини не обмежувалися пожертвування на релігійні цілі. Скинія, а пізніше й храм були споруджені лише на добровільні дари. Щоб забезпечити кошти для необхідних відновлюючих робіт чи інших потреб, Мойсей звелів народові під час кожного перепису давати половину шекля “на служіння скинії”. За днів Неємії на цю справу жертвували щороку (див. Вихід 30:12—16; 2 Царів 12:4—5; 2 Хронік 24:4—13; Неемії 10:32—33). Час від часу, як дар Богові приносили пожертвування за гріх, а також подячні. Таких дарів особливо багато приносили під час щорічних свят, а найбільш щедрі пожертвування призначались для бідних.

Принесення десятини не було єдиним засобом визнання Божих вимог. Усі перші плоди землі присвячувались Йому. Перше руно вовни, зняте з овечок, перші зерна пшениці під час молотьби, перша олива і вино призначалися Богові. Це саме стосувалося первородних з усіх тварин, а за первістка-сина вносився викуп. Перші плоди мали бути принесені у присутність Господа до Святині, після чого їх могли споживати священики.

Ця постанова постійно нагадувала людям про те, що справжнім господарем їхніх ланів, овець і худоби є Бог; Він посилає сонце й дощ під час сівби та жнив; усе, чим люди володіють, є Його творінням, а їх Він зробив лише управителями Своїх благ.

Коли ізраїльські чоловіки, навантажені першими плодами полів, садів і виноградників, збиралися біля Скинії, це було привселюдним свідченням того, що вони визнають Божу доброту. Коли священик приймав дар, той, хто приносив його, промовляв у присутності Господа наступні слова: “Мій батько був мандрівним арамеянином”. Далі він згадував про подорож і перебування у Єгипті та лихо, від якого Бог визволив Ізраїль “рукою сильною та простягнутим раменом, серед великого страху, ознак і чудес”. Потім додавав: “І привів нас на це місце, і цю землю — край, що тече молоком та медом. Тож оце тепер приніс я первоплоди землі, яку Ти дав мені, Господи” (Повторення Закону 26:5, 8—11).

Пожертвування, що надходили від євреїв на релігійні й доброчинні цілі, загалом становили одну четверту частину їхніх прибутків. При такому великому податку можна було сподіватися, що народ зубожіє, однак, виходило навпаки: вірне виконання цих обов'язків було однією з умов добробуту. Наступна Божа обітниця мала здійснитися саме за умови їхнього послуху. “Заради вас Я забороню сарані-ненажері, щоб не пустошила у вас земного плоду, та й щоб виноград не став у вас безплідним… І будуть усі народи вважати вас щасливими, бо будете Країною втіхи, — говорить Господь Саваот” (Малахії 3:11—12).

У книзі пророка Аггея виразно показані наслідки відмови людей від добровільних приношень на користь Бога. Після повернення з вавилонського полону юдеї почали відбудову Божого храму, але, зустрівшись із рішучим опором ворогів, припинили роботу; наступна жахлива посуха призвела їх до такого зубожіння, що вони навіть відмовилися від думки завершити будівництво храму. “Не настав ще час відбудувати дім Господній”, — говорили вони. Але через Господньою пророка їм було сказано: Чи час вам сидіти у ваших вигідних домах, тоді як цей дім лежить в руїнах? Тепер же так каже Господь Саваот: “Розважте добре над вашими дорогами! Ви сієте багато, але збираєте мало; їсте, але не насичуєтеся, п'єте — та не напиваєтеся, одягаєтеся, але вам не тепло; той же, хто працює, заробляє для дірявого гаманця!” (Огія 1:2—6). А далі вказано на причину цього: “Ви сподівалися багато, а вийшло мало; коли ж ви принесли те додому, Я його розвіяв. За що? Відповідає Господь Саваот: Тому що храм Мій лежить у руїнах, а ви хапаєтесь кожен до дому свого. Тому то над вами небо затримало росу, а земля затримала урожай свій. Я покликав посуху на землю й на гори, на хліб, на сік виноградний, на свіжу оливу й на все, що дає земля, на людину й на худобу, і на всю працю рук” (вірші 9—11). “Коли так було, щоб приходив хтось до купи, де мало б двадцять мірок зерна, а в ній тільки десять; приходив до чавила, щоб зачерпнути п'ятдесят мір, а в ній лише двадцять. Карав Я вас посухою, зеленячкою і градом, побив усю працю ваших рук” (Огія 2:16—17).

Налякані такими застереженнями, Люди взялися за будівництво Божого дому. Тоді до них знову надійшло Слово Господа: “Розважте, прошу, добре у вашім серці від цього дня й надалі — від двадцять четвертого дня, дев'ятого місяця, — від того дня, коли було закладено Господній храм… Від цього ж дня я поблагословлю вас” (вірші 18—19).

Мудрець говорить: “Інший розсіває щедро, і прибуває в нього, а інший надміру зберігає, і далі бідніє” (Приповісті 11:24). Цю ж саму науку викладає в Новому Завіті апостол Павло: “Хто скупо сіє, — той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, — той щедро й жатиме!” “А Бог спроможний всякою благодаттю вас збагатити, щоб ви, маючи завжди і у всьому достаток, були багаті на всяке добре діло” (2 Коринтянам 9:6, 8).

Божий намір полягав у тому, щоб Його народ — Ізраїль — став носієм світла для всіх мешканців Землі. Підтримуючи своїми дарами служіння Господеві, вони цим свідчили про існування й верховну владу Живого Бога. Матеріальна підтримка цього служіння розцінювалася ними як привілей, як виявлення вірності Богові і любові до Нього. Господь передбачив, щоб поширення світла істини на землі залежало від зусиль і пожертвувань тих, які причетні до небесного дару. Бог міг би зробити вісниками Своєї правди ангелів, міг би особисто звістити Свою волю, як проголосив Закон на Синаї, однак у Своїй безмежній любові й мудрості Він покликав людей бути Його співпрацівниками, обравши їх для цієї справи.

За днів Ізраїлю десятина і добровільні дари були необхідні для підтримання служіння Господеві. А хіба в наш час Божий народ мав би жертвувати менше? Принцип, закладений Христом, полягає в тому, щоб приносити пожертвування Богові відповідно до отриманого світла і переваг. “Від кожного, кому багато дано, багато вимагається” (Луки 12:48). Спаситель, посилаючи Своїх учнів у світ, сказав: “Ви даром отримали, даром і давайте” (Матвія 10:8). Оскільки кількість отриманих нами благословень і привілеїв збільшується, — тим більше, що ми маємо перед собою незрівнянну жертву прославленого Божого Сина, — чи ж не повинна наша вдячність знайти своє виявлення у щедріших дарах, аби вістка про спасіння могла стати доступною іншим людям? Справа євангелізації, набуваючи дедалі більшого розмаху, потребує значно більше коштів, аніж у давнину, тому закон про десятину і пожертвування набуває набагато більшого значення сьогодні, аніж за часів стародавнього Ізраїлю. Якби Божий народ щедро підтримував Його справу добровільними дарами, замість того щоб поповнювати свої багатства, вдаючись до нехристиянських, а іноді і нечестивих методів, Бог був би вшанований і значно більше душ було б придбано для Христа.

План Мойсея щодо збору коштів на побудову Скинії мав величезний успіх. Нікого не потрібно було переконувати. Не вдавався він також і до тих вигадок, які так часто використовують церкви в наш час. Він не влаштовував грандіозного бенкету, не запрошував людей у місця розваг, на танці та забави; він не проводив лотерей, не вдавався до жодних інших сумнівних заходів, аби зібрати гроші на спорудження Скинії для Бога. Господь наказав Мойсеєві закликати дітей Ізраїлю до принесення своїх дарів. Він повинен був приймати їх від кожного, хто давав охоче, від усього серця; дарів виявилося так багато, що Мойсей звелів народові припинити приношення, бо їх вже було зібрано більше, ніж потрібно.

Бог зробив людей Своїми управителями. Власність, яку Він дав у їхні руки, — це ті кошти, які призначені для поширення Євангелія. Тим, хто на ділі виявиться вірним управителем, Він довірить ще більші переваги. Господь говорить: “Я вшаную тих, хто шанує Мене” (1 Самуїлова 2:30). “Бог любить того, хто з радістю дає”. І коли Його народ з вдячним серцем приносить Йому свої дари і пожертвування (“не в смутку й не з примусу”), тоді Його благословення супроводжуватимуть їх, як Він і обіцяв: “Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб була пожива у Моїм домі, і таким чином Мене випробуйте, — промовляє Господь Саваот, — чи не відчиню небесних отворів вам та не зіллю на вас благословення понад міру?” (Малахії 3:10).