Розділ 57. Захоплення ковчега филистимлянами

За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділи 3—7

Ще одне застереження мало бути дане дому Ілія. Бог не міг спілкуватися з первосвящеником і його синами; їхні гріхи, подібно до густої хмари, закрили від них присутність Святого Духа. Але серед пануючого безчестя отрок Самуїл залишався вірним Небу, і йому, як пророку Всевишнього, було доручено проголосити осудження домові Ілія.

“Господнє слово рідко можна було почути за тих часів, видіння також не були часті. Одного дня, коли Ілій лежав на своєму звичному місці, а його зір став слабшати й він уже не міг бачити виразно, а Божий світильник ще не погас; Самуїл також лежав у Господньому храмі, там, де стояв Божий ковчег, — покликав Господь Самуїла”. Гадаючи, що його кличе Ілій, хлопчик поспішив до ложа священика, говорячи: “Ось я, ти кликав мене?” Той відповів: “Я не кликав. Вертайся й лягай спати”. Тричі Самуїл чув голос, що кликав його, і тричі відповідав подібним чином. Тоді Ілій зрозумів, що таємничий голос був голосом Божим. Господь пройшов мимо свого вибраного слуги, мужа, вкритого почесною сивиною, щоб говорити з дитиною. Цей факт вже сам по собі був гірким, хоч і заслуженим докором Ілію та його сімейству.

У серці Ілія не проявилося ні ревнощів, ні заздрості. Він порадив Самуїлові відповісти, якщо той ще раз почує голос: “Говори, Господи, бо раб Твій слухає Тебе!” Голос, дійсно, покликав ще раз, і хлопчик сказав: “Говори, Господи, бо раб твій слухає”. Він був настільки пройнятий благоговійним страхом при думці, що великий Бог говоритиме до нього, що не міг пригадати докладно тих слів, які Ілій звелів йому сказати.

І сказав Господь до Самуїла: “Ось Я зроблю таке в Ізраїлі, що в кожного, хто про це почує, задзвенить в обох вухах його. Того дня Я здійсню над Ілієм усе, що Я сказав про його родину, — від початку й до кінця. Ти скажеш йому, що Я покараю його дім навіки за те злодіяння, про яке він знав, що сини його зневажають Бога, але не спиняв їх. Тому — клянусь Я домові Ілія, що не загладиться гріх Ілієвого дому ані жертвами, ані приношеннями хлібними повіки”.

До цього часу “Самуїл ще не знав голосу Господнього, і ще не відкривалося йому Господнє слово”; це означає, що Божа присутність ще не відкривалась йому явно, як це траплялося з пророками. Господній намір полягав у тому, щоб відкрити Себе несподіваним чином і щоб Ілій міг довідатися про це, відповідаючи на запитання здивованого юнака.

Самуїл був наляканий і вельми вражений страшною вісткою, даною йому. Вранці він, як завжди, приступив до виконання своїх обов'язків, але важкий тягар гнітив його юну душу. Господь не наказував йому передавати це страхітливе звинувачення, тому він мовчав, уникаючи, наскільки це було можливо, присутності Ілія. Він тремтів від однієї лише думки про те, що внаслідок розпитування Ілія він буде змушений сповістити про божественні суди над тим, кого він любив і шанував. Ілій був упевнений, що ця вістка пророчила велике лихо для нього та його дому. Він покликав Самуїла й звелів йому чесно розповісти про все, що відкрив йому Господь. Юнак послухався, і похилого віку муж з покорою та смиренням вислухав страшний вирок. “Він — Господь, нехай робить те, що Йому до вподоби”.

Однак Ілій не виявив щирого каяття. Він визнав вину, але злегковажив можливістю знищити гріх. З року в рік Господь відкладав Свої страшні суди. Багато чого можна було б зробити за ці роки, спокутуючи помилки минулого, але старий священик не робив нічого, аби виправити зло, яке опоганювало Господню Святиню і призвело тисячі ізраїльтян до загибелі. Зловживаючи Божим терпінням, Хофні та Пінхас зробили свої серця ще запеклішими; вони стали ще зухвалішими у своєму беззаконні. Ілій сповістив усьому народові Божі слова перестороги й докору, звернені до його дому. Цим він сподівався якоюсь мірою протистати лихим наслідкам, до яких призвела його недбалість у минулому. Та народ, як і священики, знехтував цими застереженнями. Навколишні народи, котрі знали про беззаконня, що їх чинив Ізраїль, також осміліли у своїх злочинах та ідолопоклонстві. Язичники не відчували вини за свої гріхи, що могло б відбутись, якби ізраїльтяни зберігали себе в чистоті. Та день відплати наближався. Божим авторитетом знехтували, Його служіння було занедбано й принижено, тому Бог змушений був втрутитися, щоб відстояти честь Свого Імені.

“І виступив Ізраїль на війну проти филистимлян, та й отаборились при Евен-Езері, а филистимляни отаборились під Афеком”. Ізраїльтяни вдалися до воєнних дій без Божої поради, без згоди Первосвященика або пророка. “І вишикувались филистимляни навпроти Ізраїлю; бій був запеклий, і Ізраїль був розбитий филистимлянами. І полягло на полі битви з ізраїльського війська близько чотирьох тисяч чоловік”. Коли розбиті та розчаровані люди повернулися до свого табору, Ізраїлеві старшини сказали: “Чому побив нас сьогодні Господь перед филистимлянами?” Чаша беззаконня народу переповнилась, однак ізраїльтяни не усвідомлювали того, що саме їхні гріхи були причиною страшного лиха. І сказали вони: “Візьмімо із Шіло ковчег Господнього Заповіту, щоб ішов посеред нас, і спас нас із рук наших ворогів”.

І знову ж таки, Господь не давав ні наказу, ні дозволу брати Ковчег на війну, але ізраїльтяни були впевнені, що цим буде забезпечено перемогу; і коли сини Ілія принесли Ковчег у табір, вони зустріли його голосними вигуками радості.

Филистимляни сприймали Ковчег в якості ізраїльського бога. Вони приписували його силі усі великі діла, які Єгова вчинив для Свого народу. Почувши радісні вигуки, що супроводжували його появу, филистимляни сказали: “Що це за крик великий у єврейському таборі?” І коли довідалися, що то Господній ковчег прибув до табору, злякалися, бо говорили: “Бог прибув у табір!” І сказали вони: “Біда, хто нас урятує від руки цього могутнього Бога, що побив Єгипет усякими карами в пустині. Кріпіться й покажіть себе мужами, филистимляни, якщо не хочете стати єврейськими рабами, як вони були вашими. Будьте мужні, і воюйте!”

Внаслідок шаленого наступу филистимляни завдали нищівної поразки Ізраїлю, який поніс великі втрати. Тридцять тисяч воїнів полягло на полі бою, Божий Ковчег був захоплений, і два сини Ілія також загинули, захищаючи його. Так історія закарбувала ще одне свідчення для усіх майбутніх поколінь, що беззаконня Божого народу не залишиться без покарання. Чим глибше люди знають Божу волю, тим важчий гріх тих, які зневажають її.

Ізраїль спіткало найстрашніше лихо, яке тільки могло трапитися. Божий Ковчег був захоплений ворогом; символ постійної присутності й сили Єгови був забраний від ізраїльтян. Зі священним Ковчегом пов'язувалися найпрекрасніші об'явлення істини й Божої могутності. У минулому там, де він тільки з'являвся, чудодійним чином були отримані перемоги. Ковчег осіняли крила золотих херувимів; невимовна слава Шекіни — видимого символу Всевишнього Бога — спочивала над ним у Святому Святих. Але тепер він не приніс перемоги. Цього разу Ковчег не став охороною, і весь Ізраїль перебував у жалобі.

Люди не усвідомлювали, що їхня віра стала формальною і втратила силу переборювати Бога (Буття 32:29). Божий Закон, що зберігався у Ковчезі, також був символом Його присутності, але ізраїльтяни з презирством поставилися до Заповідей, знехтували Божими вимогами, засмутили Господнього Духа, Котрий і залишив їх. Доки народ був слухняний святим Постановам, Господь перебував з ним, посилаючи їм Свою безмежну силу, але коли ізраїльтяни, покладаючись на Ковчег, не пов'язували його з Богом і не виявляли шани до об'явлення Божої волі через дотримання Його Закону, користь від Ковчега виявилась для них не більшою, ніж від звичайної скрині. Вони ставилися до Ковчега так, як ідолопоклонницькі народи до своїх богів: ніби в самому Ковчезі містилася сила й спасіння. Люди порушили Закон, який зберігався в ньому, оскільки преклоніння перед самим Ковчегом призвело до формалізму, лицемірства та ідолопоклонства. Гріх розділив їх із Богом, а тому Він не міг дати їм перемогу доти, доки вони не розкаються і не залишать беззаконня.

Недостатньо було, щоб Ковчег і Святиня перебували посеред Ізраїлю. Недостатньо було, щоб священики приносили жертви, а народ іменував себе Божим народом. Господь не чує прохання тих, які плекають беззаконня у своїх серцях. Написано: “Хто відхиляє вухо своє, щоб не слухати Закона, то й молитва того огидна” (Приповісті 28:9).

Коли армія вирушила на війну, Ілій, старий і незрячий, залишився в Шіло. З тривогою і лихими передчуттями очікував він результатів битви, бо “серце його тремтіло за Божий ковчег”. Цілими днями він сидів біля воріт Скинії, неподалік від дороги, з нетерпінням чекаючи вісника з поля бою.

Нарешті один воїн з Веніаминового племені з'явився на стрімкій стежині, що провадила до міста. “Одежа його була подерта, і порох лежав на голові його”. Не звертаючи уваги на старого чоловіка при дорозі, він поспішив до міста, щоб сповістити нетерплячому натовпові страшну новину про поразку та втрати.

Крик голосіння й плач дійшов до мужа, що пильнував при Скинії. До нього привели чоловіка, який прибув із вісткою. І промовив він до Ілія: “Побіг Ізраїль перед филистимлянами, і сталась велика поразка в народі. І обидва сини твої, Хофні та Пінхас, також полягли”. Хоч вістка була жахливою, та Ілій знайшов у собі силу вислухати її, оскільки щось подібне він вже чекав.

Та коли вісник сказав: “І ковчег Божий узятий!” — на обличчі Ілія з'явився вираз невимовної муки. Думка про те, що його гріх зганьбив Бога і став причиною того, що Він залишив Ізраїля, була настільки нестерпною, що він, втративши силу, впав, “зламав в'язи і помер…”