Розділ 1. Чому було допущено гріх? 

“Бог є любов” (1 Івана 4:16). Любов — це Божа сутність, Його Закон. Так було завжди і так буде повік. “…Всевишній, Вічноживий, Святий на ім'я, чиї шляхи вічні”, Він не змінюється, бо в Ньому “нема переміни чи тіні переміни” (Ісаї 57:15;Авакума 3:6; Якова 1:17).

Кожний прояв Його творчої сили є виявом безмежної любові. Владарювання Боже містить у собі повноту благословень для всіх створених істот. Псалмист говорить: “Рамено Твоє потужне, могутня, здіймається Твоя десниця. Справедливість та право — основа Твого трону, ласка й вірність ідуть перед Тобою. Блаженний народ, що вміє веселитись; у світлі лиця Твого, о Господи, він ходить. Ім'ям Твоїм радіють завжди, і справедливістю Твоєю ідуть вгору. Ти бо єси окраса їхньої потуги, і Твоїм благоволінням іде вгору ріг наш. Бо Господь — щит наш, і Святий Ізраїля — Цар наш” (Псалми 88:14—19).

Історія великої боротьби між добром і злом від того часу, як вона вперше розпочалася, і до остаточного приборкання повстання та цілковитого викорінення гріха, також є виявом незмінної Божої любові.

Володар Всесвіту не був самотнім у Своїх благодіяннях. Він мав Спільника, Котрий міг належним чином оцінити Його наміри та поділити з Ним радість, даючи щастя створеним істотам. “На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було на початку” (Івана 1:1) Христос, Слово, Єдинородний Божий, нероздільний з Вічним Отцем — Єдиний за природою, характером і намірами. Тільки Він Один міг збагнути всі поради і задуми Божі. “І кликнуть ім'я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічності, Князь миру” (Ісаї 9:5).

Його походження “віддавна… від днів віковічних” (Михея 5:1). Син Божий говорить про Себе як про мудрість: “Господь мав Мене почином путі Своєї, перше з творінь Його споконвічних… від віку, від початку, раніше, ніж земля постала… Я була при Ньому, при роботі, Я була його втіхою щоденно, усміхалась перед Ним повсякчасно…” (Приповісті 8:22—30).

Через Свого Сина Отець створив усіх небесних істот. “…Бо в Ньому все було створене, все… чи то престоли, чи то господства, чи власті, все було Ним і для Нього створене” (Колосянам 1:16). Ангели — Божі службові духи, в сяйві світла, що виходить від присутності Господа, на швидких крилах поспішають виконати Його волю. А владарює над ними Помазанець Божий, Котрий є “сяйвом слави та образом істоти Його” і “тримає усе Словом сили Своєї” (Євреям 1:3). “Трон слави, високий від віку”, був місцем Його Святилища (Єремії 17:12); “берло праведності” стало берлом Його царства (Євреям 1:8). “Перед лицем Його слава та велич, сила й краса — у святині Його” (Псалми 95:6). “Милість та правда — обличчя Твоє випереджують!” (Псалми 88:15).

Правління Боже грунтується на Законі любові, тому щастя всіх розумних істот залежить від повної згоди з великими принципами справедливості. Бог бажає, щоб усі створені Ним істоти служили Йому з любові, щоб це служіння було зумовлене розумінням Його характеру. Він не знаходить задоволення у вимушеній покорі; Він дає кожному свободу волі, щоб люди могли добровільно служити Йому.

Доки усі створені істоти виявляли вірність закону любові, в усьому Божому Всесвіті панувала досконала гармонія. Виконання волі Творця було радістю для небесного воїнства.

Відображення Його слави та прославлення Його імені приносило їм насолоду. А оскільки Бога вони любили понад усе, то й у ставленні одне до одного виявляли довір'я і безкорисливість. Жодний фальшивий звук не порушував небесної гармонії. Але в цьому щасливому царстві відбулася переміна. Знайшовся той, що порушив Закон свободи, дарований Богом усім істотам. Гріх зародився в тому, хто після Христа був звеличений Богом понад усіх, хто володів найбільшою могутністю і славою серед небожителів. Люцифер — “син зірниці”, “святий і непорочний” — був першим серед херувимів-хоронителів. Він перебував у присутності великого Творця, і проміння слави, що оточувало вічного Бога, осявало його. “Так говорить Господь Бог: Ти печать досконалості, повен мудрості й корона краси. Ти перебував у Едемі, саду Божому : усякий дорогий камінь — на одежі твоїй… Ти помазаний херувим-хоронитель, і Я поставив тебе на це; ти перебував на святій горі Божій, ти ходив посеред огнистого каміння. Ти був бездоганний у своїх дорогах від дня твого створення, аж поки не знайшлося в тобі несправедливості” (Єзекіїля 28:12—15).

Поступово Люцифер викохав у собі прагнення до самозвеличення. У Святому Письмі зазначається: “Високо неслось твоє серце через красу твою; ти втратив свою мудрість через свою красу” (Єзекіїля 28:17). “Ти ж говорив у серці своєму: „вище зір Божих поставлю престол свій… уподібнюсь Всевишньому” (Ісаї 14:13—14). Незважаючи на те, що вся слава Люцифера походила від Бога, цей могутній ангел почав вважати її своєю власною. Незадоволений своїм становищем, хоч він і був вшанований більше за всіх небожителів, Люцифер наважився домагатися слави, що належала лише Творцеві. Замість того, щоб спрямовувати увагу, любов і вірність усіх небожителів до Бога, він домагався, щоб вони віддано служили йому, Люциферові. Прагнучи слави, в яку безмежний Бог Отець зодягнув Свого Сина, цей князь ангелів домагався влади, що належала Христу.

Таким чином була порушена досконала гармонія небес. Спроби Люцифера домогтися, щоб небожителі служили йому, а не Творцеві, збентежили їх: вони вважали, що тільки Бог гідний найвищої слави. На небесній нараді ангели умовляли Люцифера упокоритися. Син Божий показав йому велич, доброту і справедливість Творця, священну, незмінну природу Його Закону. Порядок на небесах встановив Сам Бог; порушивши його, Люцифер зганьбив би свого Творця і прирік себе на загибель. Однак це застереження, сповнене безмежної любові та співчуття, лише викликало в нього дух опору. Люцифер дозволив почуттю заздрості до Христа взяти гору, і він сповнився ще більшої рішучості.

Заперечити верховну владу Божого Сина, щоб таким чином піддати сумніву мудрість і любов Божу, стало метою князя ангелів. Для здійснення плану необхідно було мобілізувати всю силу його надзвичайного розуму, який давав змогу Люциферові посідати серед воїнства Божого перше місце після Христа. Але Той, Хто дав свободу волі всім створеним Ним істотам, подбав і про те, щоб ніхто не залишився беззахисним перед оманливою вигадкою, за допомогою якої бунтівник намагався виправдати себе. Перш ніж розпочнеться велика боротьба, всі небожителі мали отримати чітке уявлення про волю Господа, Чия мудрість і доброта були джерелом радості.

Цар Всесвіту скликав усі небесні воїнства, аби в їхній присутності показати справжнє становище, яке обіймав Його Син, та Своє ставлення до всіх створених істот. Престол Бога Отця належав як Йому, так і Синові Божому; слава Вічного і Сущого огортала Обох. Перед троном зібралися незліченні сонми святих ангелів, “десятки тисяч раз по десять тисяч і тисячі тисяч” (Об'явлення 5:11); ангели, які посідали найвище становище як служителі та піддані, раділи у сяйві світла, яке випромінювала присутність Божества. Цар Всесвіту проголосив перед усіма зібраними небожителями, що нікому, окрім Христа, Єдинородного Божого, не можуть відкритися Його наміри у всій повноті і що Христові належить виконати величні задуми Його волі. Син Божий виконав волю Отця при створенні всіх небесних воїнств, а тому Його, як і Бога, належить шанувати і виявляти Йому вірність. Христос, як і раніше, мав явити божественну силу при створенні Землі та її мешканців. Проте в усьому цьому Він шукав не влади для Себе або самозвеличення всупереч Божому плану, а слави для Отця, прагнучи здійснити Його наміри, сповнені милосердя й любові.

Ангели з радістю визнали верховну владу Христа і впали перед Ним на доказ своєї любові й обожнювання. Люцифер також схилився з ними, але в його серці точилася незрозуміла йому самому запекла боротьба. Істина, справедливість і вірність воювали зі заздрістю і ревнощами. Здавалося, настрій святих ангелів на деякий час передався і йому! У той час, як мелодійні акорди похвального співу, підхоплені тисячами радісних голосів, линули у височінь, він, здавалося, звільнився від духа зла; все його єство сповнилось невимовної любові; його душа, як і всіх безгрішних небожителів, линула в любові до Отця і Сина. Але ось його серце знову сповнилося гордощами від оточуючої його слави. Ним знову опанувало бажання бути вищим за інших, і заздрість до Христа спалахнула з новою силою. Люцифер не оцінив високих почестей; яких удостоївся, — особливих дарів Божих, і тому не відчував вдячності до свого Творця. Він тішився власною красою і тим високим становищем, яке обіймав; він прагнув стати рівним Богові. Небесне воїнство любило й шанувало його; ангели із задоволенням виконували його накази; він був зодягнений у мудрість і славу, що перевершувала їх власну. Та все ж Божий Син стояв вище за нього, — як Той, Котрий був рівний у силі та владі Отцеві. Христос брав участь у нарадах Свого Отця, в той час як Люциферові не були відкриті Божі задуми. “Чому, — запитував цей могутній ангел, — Христос володіє верховною владою? Чому Його величають більше за Люцифера?”

Негайно залишивши місце присутності Божої, Люцифер вирішив сіяти дух незадоволення серед ангелів. Він діяв із дивовижною обережністю і деякий час приховував свою справжню мету, вдаючи, нібито благоговіє перед Богом. Він почав сіяти сумнів щодо Законів, якими керувалися небесні істоти, мимохідь зауважуючи, що Закони, можливо, й необхідні для мешканців світів, але ангели, як високоорганізовані істоти, не потребують таких обмежень, бо в усіх своїх діях можуть керуватися власною мудрістю. Він запевняв ангелів, що такі істоти, як вони, не можуть зганьбити Бога, бо всі їхні думки святі і згрішити їм неможливо, як і Самому Богові. Звеличення Божого Сина нарівні з Отцем було представлене як несправедливість щодо Люцифера, котрий, за його словами, також мав право на поклоніння і честь. Він дав їм зрозуміти: якщо князеві ангелів вдасться здобути належне йому високе становище, то це буде великим благом для всього небесного воїнства, бо його мета — свобода для всіх. Але тепер прийшов кінець навіть тій свободі, якою вони користувалися раніше, бо над ними поставили необмеженого у владі Правителя, перед авторитетом Котрого мав схилятися кожний. За допомогою таких майстерно сплетених хитрощів та обману Люцифер швидко досягав успіху в небесних дворах.

Влада, що належала Христові, та Його становище залишалися незмінними. І тільки заздрість Люцифера, поширювана ним неправда, його вимоги бути рівним Христові викликали необхідність показати всім небожителям справжнє становище Божого Сина, яким воно було від початку. Проте багато хто з ангелів були засліплені підступністю Люцифера.

Скориставшись любов'ю і довір'ям святих, підлеглих йому істот, Люцифер з такою майстерністю вселив у їхній розум сумнів і незадоволення, що робота, яку він здійснював, залишалася якийсь час прихованою. Божі задуми Люцифер подавав у фальшивому світлі, хибно витлумачуючи і перекручуючи їх, аби викликати суперечності та незадоволення. За допомогою лукавства він довідувався про настрій та погляди тих, хто слухав його, а потім, коли це було йому вигідно, перекручував їхні слова на доказ того, що й ангели нібито не зовсім згодні з правлінням Бога. Підкреслюючи свою абсолютну вірність Богові, він наполягав на зміні Законів небес, що буцімто необхідно для зміцнення божественного правління. Так, сіючи серед підлеглих йому ангелів ненависть до Божого Закону та наділяючи їх почуттям незадоволення, яке було властиве йому самому, Люцифер робив вигляд, що намагається усунути це незадоволення і примирити обурених ангелів зі статутом небес. Таємно роздмухуючи бунтарський дух незгоди, він водночас з неперевершеною майстерністю переконував оточуючих, що його єдина мета полягає в тому, щоб зберегти вірність, гармонію і мир.

Породжений таким чином дух незадоволення здійснював свою згубну роботу. Хоч справа ще не дійшла до відкритого повстання, проте суперечності поміж ангелами непомітно зростали. Знайшлися й такі, котрі з прихильністю прислухалися до звинувачень Люцифера на адресу Божого правління. Хоча раніше вони були абсолютно згодні з порядком, встановленим Богом, Зараз, однак, почували себе незадоволеними та нещасними від того, що не могли збагнути Його безмежних задумів. Їм не подобалося й те, що Бог так звеличив Христа. Тепер вони були готові підтримати і наступну вимогу Люцифера — стати рівним Божому Синові. Проте ангели, котрі залишалися вірними і відданими, відстоювали мудрість і справедливість божественного правління та намагалися примирити цю незадоволену істоту з Божою волею. Христос — Син Божий! Він був одне з Богом перше, ніж були створені ангели, і завжди перебував по правиці Отця. Його верховна влада, так багата на благословення для всіх, що перебувають під Його милостивим покровительством, раніше ніколи не викликала сумніву. Досі ніщо не порушувало гармонію Небес. Чому ж тепер виникла незгода? Ангели, які зберігали вірність, розуміли, що ця незгода може призвести лише до жахливих наслідків, і зі щирим благанням радили невдоволеним ангелам відмовитися від свого наміру і залишатися вірними Богові та Його правлінню.

З великим милосердям, притаманним божественному характеру, Бог довго терпів дії Люцифера. Ніколи раніше на небесах не виявлявся дух незгоди і незадоволення. Це було щось нове — дивне, незрозуміле, таємниче. Люцифер і сам спочатку не розумів справжньої природи своїх почуттів; деякий час він не наважувався висловлювати свої думки і наміри, проте й не докладав зусиль, щоб відігнати їх від себе. Він не усвідомлював, до чого це призведе. Було зроблене все, на що тільки здатні безмежна любов і мудрість, аби переконати Люцифера в його помилці. Безпідставність його незадоволення, наслідки його заколоту — усе це було відкрите йому. Люцифер зрозумів, що він неправий. Він бачив, що “Господь справедливий на кожній дорозі Своїй і святий у всіх Своїх учинках” (Псалми 144:17), що божественні Закони справедливі і він мусить визнати це перед усім Небом. Якби Люцифер так і вчинив, він врятував би себе і багатьох ангелів. Тоді він ще не відвернувся повністю від Бога. Хоча й не був херувимом-хоронителем, проте був би поновлений у своїх колишніх правах, якби виявив бажання прийти до Бога, визнаючи мудрість Творця та задовольнившись тим місцем, яке призначив йому Бог у Своєму великому Плані. Надійшов час для прийняття остаточного рішення, і він мав або повністю підкоритися божественній владі, або відверто заявити про повстання. Він уже майже вирішив повернутися до свого Творця, одначе гордість не дозволила йому зробити це. Визнати перед усіма власну провину, погодитися з тим, що його домисли були далекими від правди, та цілковито підкоритися владі, несправедливість якої він намагався довести, — вважалось надто великою жертвою для того, хто раніше був удостоєний такої великої честі.