Розділ 22. Мойсей

За основу цього розділу взято книгу Вихід, розділи 1—4

Аби прогодуватися під час голоду, єгиптяни продавали фараонові свою худобу і землі, доки врешті-решт не прирекли себе на вічне рабство. Йосиф обачно потурбувався про їхнє звільнення. Він дозволив їм орендувати землю зі щорічною виплатою п'ятої частини врожаю.

Але дітям Якова не ставились такі умови. Враховуючи послугу, яку Йосиф зробив Єгиптові, їм не тільки віддали частину землі для проживання, а й звільнили від сплати податків, щедро забезпечуючи хлібом під час голоду. Фараон привселюдно визнав, що лише завдяки милосердному заступництву Йосифового Бога — в Єгипті панував добробут, в той час як інші народи гинули від голоду. Він також зауважив, що правління Йосифа сприяло процвітанню його царства, і на знак вдячності оточив родину Якова царськими милостями.

Але минав час, і великий муж, котрому Єгипет багато чим був зобов'язаний, а також покоління, що зазнало благословень від його трудів, зійшли у могилу. “І став над Єгиптом новий цар, котрий не знав Йосифа”. Не можна сказати, що він не знав про послуги, зроблені Йосифом його народові, а просто не бажав визнавати їх, роблячи все для того, аби вони пішли в небуття. І сказав він до народу свого: “Ось народ Ізраїлевих синів численніший і сильніший від нас! Станьмо ж мудріші за нього, щоб він не множився! Бо коли трапиться війна, то приєднається й він до ворогів наших, — буде воювати проти нас, і вийде з цього краю”.

На цей час ізраїльтяни стали дуже численним народом; вони “плодилися сильно, розмножувались, й ставали надзвичайно сильними. І наповнився ними той край”. Завдяки батьківському піклуванню Йосифа та милості фараона, котрий правив у той час, ізраїльтяни швидко заселили країну. Але вони поводилися, як особливий народ, котрий не має нічого спільного з єгиптянами у звичаях та релігії; їхня зростаюча чисельність викликала страх у фараона й народу, які побоювалися, що в разі війни вони об'єднаються з ворогами Єгипту. Однак з політичних міркувань вигнання їх з країни було небажаним. Серед ізраїльтян було чимало талановитих, досвідчених умільців, які великою мірою сприяли процвітанню держави; фараон потребував таких робітників для спорудження своїх величних палаців і храмів. Таким чином він поставив їх на один рівень з єгиптянами, котрі продали себе разом зі своїм майном державі. Незабаром до них були приставлені наглядачі, й ізраїльтяни стали рабами в повному розумінні слова. “І Єгипет змушував синів Ізраїля тяжко працювати. І вони робили важким їхнє життя нелюдською працею коло глини та коло цегли, і коло всякої праці на полі… Але чим більше його гнобили, тим більше він множився”.

Фараон та його радники сподівалися підкорити ізраїльтян тяжкою працею і таким чином зменшити їхню чисельність, придушити в народі дух незалежності. Зазнавши в цьому поразки, вони вдалися до жорстокіших заходів. Жінкам, рід занять яких давав змогу виконувати цей наказ, було наказано знищувати при народженні єврейських дітей чоловічої статі. Ініціатором цієї справи, звичайно, був сатана. Він знав, що з ізраїльського народу має вийти Визволитель, і, підбурюючи царя на вбивство дітей, сподівався перешкодити божественним планам. Але жінки боялися Бога і не наважувалися виконувати жорстокий наказ. Це було до вподоби Господеві, і Він благословляв їх добром. Розгніваний невдачею, фараон вдався до ще жорстокіших заходів. Усім єгиптянам було дозволено вистежувати безпорадні жертви і вбивати їх. І наказав фараон усьому народові своєму, говорячи: “Кожного народженого єврейського сина — кидайте до Річки, а кожну дочку — зоставляйте при житті!”.

У той час, коли цей наказ ввійшов у силу, в Амрама та Йохаведи, побожних ізраїльтян з племені Левія, народився син. Немовля було вродливе, і батьки, вірячи, що час визволення Ізраїлю наближається і що Бог поставить визволителя для Свого народу, вирішили врятувати малюка. Віра в Бога зміцнювала їх, і вони “не злякалися наказу царевого” (Євреям 11:23).

Протягом трьох місяців матері щастило ховати дитину. Однак, розуміючи, що далі не зможе переховувати хлопчика, вона зробила з очерету невеличку корзину, обмазала його липким мулом і смолою, щоб не просочувалася вода, і, поклавши туди хлопчика, поставила його в зарослях очерету коло берега річки. Сама жінка не наважилася стерегти його, щоб не поплатитися життям разом з дитиною, але це робила сестра хлопчика, Маріям, яка з удаваною байдужістю прогулювалась поруч, насправді уважно спостерігала за тим, що трапиться з її маленьким братиком.

Там були й інші охоронці. У палких молитвах мати доручила дитину Божій опіці, й невидимі ангели перебували біля її нехитрого сховища. Ангели привели туди і доньку фараона. Невеличка корзинка зацікавила її, і, побачивши у ній прегарну дитину, вона одразу ж усе зрозуміла. Сльози немовляти викликали в неї жалість, і вона сповнилася співчуттям до невідомої матері, яка вдалася до такого засобу, аби врятувати життя свого дорогого малюка. Донька фараона вирішила врятувати дитину: він буде її сином! Маріям потай стежила за кожним рухом жінки; побачивши, що до дитини ставляться ласкаво, вона наважилася підійти ближче і згодом запропонувала: “Чи не піти й не покликати тобі жінку-мамку з єврейок, щоб вона вигодувала тобі дитину?” Та погодилася.

Сестра поспішила до матері, щоб принести їй щасливу вістку; не гаючись, обидві прийшли до фараонової дочки. “Візьми оце дитятко, та вигодуй його для мене. А я дам тобі за це плату”, — сказала царівна.

Бог почув молитви матері, її віра була винагороджена. З глибокою вдячністю вона взялася за виконання свого, тепер вже позбавленого небезпеки, радісного завдання. Мати старанно використала можливість, щоб виховати дитину для Бога. Вона вірила, що його життя збережене для виконання якоїсь великої місії; знала також, що незабаром його потрібно буде віддати його царственій матері і хлопчик перебуватиме в оточенні, котре зможе відвернути його від Бога. Усе це спонукало її ставитися до виховання сина з більшою старанністю й увагою, аніж до решти своїх дітей. Вона намагалася прищепити йому Божий страх та любов до істини і справедливості, палко молилась, аби малюк був збережений від усього, що може зіпсувати його. Вона пояснювала йому безумство і гріховність ідолопоклонства, з раннього віку привчила поклонятися й молитися живому Богові, Котрий Єдиний може почути його і допомогти в будь-якій скруті.

Матір утримувала сина так довго, як тільки могла, але коли йому виповнилося дванадцять років, вони змушені були розлучитися. Зі своєї скромної оселі хлопчик був узятий до царського палацу фараонової доньки і “став їй за сина”. Однак навіть тут він не забув про те, що чув з дитинства. Науку, засвоєну від матері, неможливо забути. Вона стала для юнака щитом, який захищав від гордощів, невір'я і пороку, що процвітали серед розкоші царського двору.

Яким же важливим за своїми наслідками виявився вплив цієї єврейської жінки, котра була лише полонянкою й рабинею! Усе майбутнє життя Мойсея, велика місія, яку він виконав як вождь Ізраїлю, свідчать, наскільки важливою є праця матері-християнки. Жодна інша робота не зрівняється з цією! Доля дітей значною мірою перебуває в руках їхніх матерів. Матір справляє вплив на становлення мислення й характеру не тільки для цього життя, а й для вічності. Вона сіє насіння, яке проросте і принесе плоди на добро або на зло. Її завдання — творити прекрасний образ не на полотні чи з мармуру, але закарбовувати в душі дитини божественний образ. Особлива відповідальність покладається на неї за формування характеру дітей в ранньому дитинстві. Враження, справлені на розум дитини, який лише розвивається, залишаться на все життя. Батьки повинні починати навчати і виховувати своїх дітей з ранніх літ, щоб виростити їх справжніми християнами. Діти доручені нашій опіці, і ми повинні виховувати їх не в якості спадкоємців престолу земного царства, але як царів для Бога, котрі будуть правити впродовж нескінченних віків.

Нехай кожна мати усвідомлює, якою дорогоцінною є її праця, за яку прийдеться звітувати урочистого й страшного судного дня. Тоді виявиться, що чимало людських невдач і злочинів стали результатом байдужості та недбалості тих, чиїм обов'язком було поставити дитячі ніжки на вірну дорогу. Тоді стане очевидним, що багато тих, чий геній, праведність і святість були благословенням та світлом для світу, завдячують своїм успіхом і впливом принципам, прищепленим матерями-християнками, котрі розуміли силу молитви.

При дворі фараона Мойсей здобув найвищу цивільну та військову освіту. Монарх вирішив зробити свого всиновленого онука спадкоємцем престолу, і юнака почали готувати до цього високого становища. “І Мойсей, навчений всієї премудрості єгипетської, був міцний у словах та в ділах своїх” (Дії 7:22). Здібностями воєначальника він здобув визнання єгипетської армії; усі вважали його визначною особою. Сатана зазнав поразки. Саме та постанова, яка прирікала єврейських дітей на смерть, була використана Богом, аби дати освіту та виховання майбутньому вождеві Божого народу.

Від ангелів старійшини Ізраїлю дізналися про те, що наближається час їхнього звільнення і що Мойсей є тим мужем, якого Бог використає для цієї місії. Ангели також сповістили Мойсеєві, що Єгова обрав його, аби звільнити від рабства Божий народ. Припускаючи, що ізраїльський народ осягне свободу силою зброї, він чекав нагоди, щоб повести єврейські військові загони проти єгипетських армій. Маючи це на увазі, він стежив за своїми почуттями, щоб його прихильність до названої матері та фараона не завадила йому виконати Божу волю.

За єгипетськими законами, усі, котрі перебували на фараоновому престолі, повинні були стати членами священицької касти; і Мойсей, як очевидний спадкоємець престолу, мав бути посвяченим у таємниці національної релігії. Цей обов'язок був покладений на єгипетських священиків. Однак, незважаючи на те, що Мойсей був наполегливим і невтомним учнем, він не піддавався на умовляння брати участь у поклонінні єгипетським богам. Йому погрожували, що він втратить престол, і попереджали, що донька фараона відмовиться від нього, якщо він буде вперто дотримуватися єврейської віри. Але Мойсей був непохитним у своєму рішенні поклонятися єдиному Богові, Творцеві неба і землі. Він переконував жерців і єгиптян у тому, яким безумством є їхнє забобонне вшанування мертвих предметів. Ніхто не міг заперечити його доказів або змінити наміри; деякий час до його непохитності ставилися поблажливо, враховуючи високе становище і прихильність, якою він користувався як у фараона, так і серед народу.

“Вірою Мойсей, коли виріс, відрікся зватися сином дочки фараонової, обравши краще страждати з народом Божим, аніж мати тимчасову гріховну насолоду. Він ганьбу Христову вважав більшим багатством, ніж скарби єгипетські, бо він дивився на Божу нагороду” (Євреям 11:24—26). Мойсей був гідний того, щоб мати зверхність серед великих Землі, виблискувати у дворах найславнішого царства і володіти його скіпетром. Геніальний розум підніс Мойсея над великими мужами усіх часів. Як історик, поет, мислитель, полководець і законодавець він не знав собі рівних. Хоч йому міг належати тодішній світ, він, однак, володів моральною силою, аби відмовитися від звабливих перспектив багатства, величі та слави, і захотів “краще страждати з народом Божим, аніж мати тимчасову гріховну насолоду”.

Мойсей знав про остаточну нагороду, яку отримують скромні, покірні Божі слуги, порівняно з якою дочасна земна слава, багатство — порох. Розкішний палац фараона і царський престол використовувалися як приманка для Мойсея, але він знав, що в царських палатах гніздяться гріховні задоволення, які змушують людей забути про Бога. Його погляд був спрямований вище — не на пишний престол і царську корону, а на високі почесті, яких удостояться святі Всевишнього у Божому Царстві, не опоганеному гріхом. Очима віри він бачив нетлінний вінець, який Цар Небес покладе на чоло переможця. Ця віра допомогла йому відвернутися від сильних світу цього і з'єднати долю з приниженим, бідним зневаженим народом, котрий волів краще слухатися Бога, ніж служити гріху.