Розділ 47. Союз із гівеонітянами

За основу цього розділу взято книгу Ісуса Навина, розділ 9—10

Із Сихему ізраїльтяни повернулися до свого табору в Гілгал. Тут їх незабаром відвідали якісь дивні люди, котрі забажали укласти з ними союз. Вони повідомили, що прийшли з далекого краю, а їхній зовнішній вигляд служив підтвердженням слів: одяг, дійсно, був старим і полатаним, а взуття зношеним. Дорожні запаси їжі запліснявіли, а бурдюки, в яких зберігалося вино, були подерті і ніби похапцем, як це трапляється під час подорожі, підремонтовані.

На їхній далекій батьківщині, що, як вони запевняли, знаходилася за межами Палестини, люди чули про чудеса, які Бог здійснив для Свого народу, і послали їх укласти з Ізраїлем союз. Євреї ще раніше отримали особливе застереження не укладати жодних угод з ідолопоклонниками Ханаану, тому начальники народу почали дещо сумніватися в правдивості слів незнайомців: “А може, ви живете поблизу нас?” — сказали вони. На це ті відповіли: “Ми — твої раби”. Та коли Ісус Навин прямо запитав їх: “Хто ви та звідки прийшли?” — вони повторили вже сказані слова і на доказ своєї щирості додали: “Ось наш хліб: взяли ми його на харчі в дорогу з наших домівок у день нашого виходу, коли вирушали в дорогу, а тепер він почерствів і став запліснілим. А ці бурдюки для вина: були вони нові, коли ми їх наповнювали, а тепер подерті! Та й одежа наша і взуття наше повитиралось від цієї вельми далекої дороги”.

Ці слова справили належне враження. Євреї “Господньої поради не питали. І уклав Ісус мир з ними, і ухвалив з ними угоду, щоб зоставити їх живими; і поклялися їм начальники громади”. Так було укладено союз. Правда виявилася через три дні. Ізраїльтяни “почули, що зблизька вони і живуть поміж ними”. Усвідомлюючи своє безсилля перед євреями, гівонітяни, аби зберегти своє життя, вдалися до хитрощів.

Великим було обурення ізраїльтян, коли вони зрозуміли, що піддалися обману. Обурення стало ще сильнішим, коли після триденного переходу вони підійшли до міст гівонітян, розташованих майже в центрі країни. “І нарікала вся громада на начальників”, але ті відмовилися розірвати укладений нечесним шляхом союз через те, що “поклялися їм Господом, Богом Ізраїля”. “І не повбивали їх Ізраїлеві сини”. Гівеонітяни заприсяглися, що залишать ідолопоклонство і служитимуть Єгові; через це помилування їхнього життя не вступало у супереч з Божим наказом знищити хананеїв-ідолопоклонників. Отже, євреї, давши цю клятву, не вчинили гріха. І хоч клятва була отримана шляхом обману, її не можна було порушувати. Якщо хтось у чомусь присягався і ця присяга не вимагала від нього недоброго вчинку, то вона вважалася священною. Зиск, помста чи особисті інтереси в жодному разі не були причиною порушення клятви чи присяги. “Уста брехливі — огида для Господа” (Приповісті 12:22); “Хто зійде на гору Господню і хто стоятиме на святому місці Його”, буде людиною, яка “присягає навіть собі на шкоду — і дотримує” (Псалми 23:3; 14:4).

Життя гівеонітян було збережене, але вони стали ніби рабами, виконуючи найпростішу роботу при святині. “І зробив їх Ісус з того дня дроворубами та носіями води для громади й для Господнього жертівника”. Ці умови були прийняті гівеонітянами з вдячністю, оскільки вони усвідомлювали свою провину перед ізраїльтянами і погоджувалися на все задля збереження життя. “Ось тепер ми у твоїх руках, — сказали вони до Ісуса, — роби з нами, що ти вважаєш добрим і справедливим”. Протягом століть їхні нащадки працювали при святині.

На території Гівеону знаходилося чотири міста. Народ цей не мав царя; ними управляли старійшини і начальники. Гівеон, найважливіше з цих міст, було “як одне з міст царських… а всі люди його — лицарі”. Те, що народ цього міста принизив себе, вдавшись до хитрощів, аби врятувати своє життя, є вражаючим доказом того, який жах викликали ізраїльтяни в мешканців Ханаану.

Доля гівеонітян була б набагато кращою, якби вони чесно повелися з ізраїльтянами. Хоч те, що вони покорилися Єгові, зберегло їм життя, однак їхній обман приніс їм лише ганьбу і рабство. Господь передбачив, щоб усі ті, котрі залишать ідолопоклонство та приєднаються до Ізраїлю, могли користуватися благословеннями Заповіту. Вони належали до категорії тих, яких називали “приходько, що серед тебе”; за незначними винятками, цей клас людей користувався тими ж благами і перевагами, що й Ізраїль. Господь звелів: “А коли якийсь приходько мешкатиме з тобою у вашім Краї, то не пригноблюйте його. Приходько, що мешкає з вами, буде для вас як той, що народився серед вас, — і ти будеш любити його, як самого себе” (Левіт 19:33—34). А ось повеління щодо Пасхи і жертвоприношень: “Постанова одна як для вас, так і для приходька, що мешкає тимчасово, — постанова вічна для ваших поколінь: як ви, так і приходьки, будете перед Господнім лицем” (Числа 15:15).

На такій умові могли бути прийняті і гівеонітяни, якби не їхній обман. Для мешканців “царського міста, всі люди якого лицарі”, було немалим приниженням стати дроворубами та водоносами у всіх прийдешніх поколіннях. Задля обману вони обрали собі одяг убогості, який і був залишений їм як символ вічного рабства. Так у всіх майбутніх поколіннях їхнє рабське становище мало свідчити про ненависть, з якою Бог ставиться до неправди.

Підкорення Гівеону ізраїльтянами стривожило усіх царів Ханаану. Негайно були вжиті заходи, щоб помститися народові, котрий уклав мир із загарбниками. Під проводом Адоні-Цедека, єрусалимського царя, п'ять ханаанських царів уклали між собою угоду, щоб воювати проти Гівеону. Вони діяли швидко. Гівеонітяни, не готові до захисту, послали вісника до Ісуса Навина в Гілгал: “Не покидай слуг твоїх! Прийди до нас негайно, спаси та допоможи нам, бо зібралися проти нас усі аморейські царі, що живуть по горах!” Це була загроза не лише для гівеонітян, а й для Ізраїлю. Через це місто пролягали шляхи до центральної й південної Палестини, і якщо ізраїльтяни мали намір підкорити всю країну, то це місто вкрай потрібно було зберегти.

Ісус негайно приготувався йти на захист Гівеону. Мешканці оточеного міста побоювалися, що він не виконає їхнього прохання через обман, до якого вони вдалися; але оскільки гівеонітяни підкорилися Ізраїлю і стали поклонятися Богові, Ісус Навин розумів, що його обов'язок — захистити їх. Цього разу він вирушив у дорогу після того, як спитав божественної поради, і Господь схвалив його рішення. “Не бійся їх, — були Господні слова, — бо Я віддав їх у твої руки; ніхто з них не встоїть перед тобою”. “І вирушив Ісус з Гілгалу, з усім своїм збройним військом й військовими лицарями”.

Вони йшли цілу ніч і на ранок наблизилися до Гівеону. Не встигли ще війська князів-союзників оточити місто, як Ісус напав на них. В результаті, противники зазнали повної поразки. Численні війська кинулися тікати до гірського перевалу Бет-Хорону, з вершини якого понеслися вниз стрімким схилом гори. Але тут на них вдарив сильний град. “Господь спустив на них із неба велике каміння… Тих, що загинули від кам'яного граду, було більше, ніж тих, що Ізраїлеві сини повбивали мечем”.

В той час як амореї продовжували стрімголов тікати, сподіваючись сховатися в горах, Ісус Навин, подивившись з гори, зрозумів, що до кінця дня він не встигне закінчити бій. Якщо вороги не будуть повністю розбиті, вони об'єднаються для нової боротьби. “Тоді Ісус сказав Господеві… на очах Ізраїля: Зупинись, сонце, над Гівеоном, а ти, місяцю, в айялонській долині! І сонце зупинилось, і став місяць, аж поки народ помстився своїм ворогам… І сонце зупинилось посеред неба і не поспішало заходити майже цілий день”.

Перш ніж настав вечір, обітниця, дана Ісусові Богом, здійснилася. Ворог повністю був відданий до його рук. Події того дня надовго залишилися в пам'яті ізраїльського народу. “І не було більше такого, як той день, — ані перед ним, ані по ньому, щоб Господь так слухав голосу людини, бо Сам Господь воював за Ізраїля”. “Сонце й місяць спинилися… при світлі Твоїх стріл вони тікають, при сяйві блискучого списа Твого. У гніві Ти по землі ступаєш, в обуренні людей топчеш. Ти вийшов спасати Свій народ” (Авакума 3:11—13).

Натхненний Божим Духом Ісус Навин молився про те, щоб мати доказ сили Ізраїлевого Бога. Це прохання не було продиктоване самовпевненістю великого вождя. Ісусу Навину була дана обітниця, що Бог неодмінно знищить цих ворогів Ізраїлю, однак він докладав таких великих зусиль, ніби успіх битви повністю залежав від ізраїльського війська. Він зробив усе, що тільки було під силу людині, після чого з вірою благав про божественну допомогу. Таємниця успіху полягає в поєднанні божественної могутності з людськими зусиллями. Великих успіхів досягають ті, котрі беззастережно покладаються на руку Всемогутнього. Муж, який звелів: “Зупинись, сонце над Гівеоном, а ти, місяцю, в айялонській долині!”, — був мужем, котрий довгі години проводив розпростертим на землі у молитві, в таборі при Гілгалі. Люди молитви — це люди сили!

Таке незвичне чудесне явище свідчить про те, що природою керує Творець. Сатана намагається приховати від людей божественне втручання у життя натурального світу — постійну невтомну творчу працю Великої Первопричини існування усього Всесвіту. Це чудо є докором на адресу тих, котрі природу підносять вище за Бога, Котрий створив її.

За своїм бажанням Бог викликає сили природи, щоб подолати Своїх ворогів — “вогонь та град, сніг та туман і буйні вітри виконують волю Його” (Псалми 148:8). Коли язичники-амореї почали чинити опір Його намірам, Бог втрутився, скинувши на ворогів Ізраїлю “з неба велике каміння”. У Божому Слові розповідається про набагато більшу битву, яка відбудеться на заключному етапі земної історії, коли “Господь відчинить Своє сховище, і вийме звідти знаряддя гніву Свого” (Єремії 50:25). “Чи доходив ти колись, — запитує Він, — до сховищ снігу? Чи може бачив склади граду, які Я тримаю на час лихоліття, на день битви й війни?” (Йова 38:22—23).

Йоан у книзі Відкриття змальовує нещастя, яке матиме місце після того, як голос гучний пролунає з небесного храму, від престолу, який скаже: “Звершилось!” Далі він говорить: “І спав на людей великий град з неба, вагою в талант 3Талант — приблизно 26 кг (прим. ред.).…” (Об'явлення 16:17, 21).