Розділ 55. Отрок Самуїл

За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділи 1; 2:1—11

Елкана, левит з Єфремових гір, був заможним і впливовим мужем, який любив і боявся Господа. Його дружина Анна була вельми набожною жінкою. Лагідна й скромна, вона вирізнялась неабиякою ревністю та глибокою вірою.

Це побожне подружжя було позбавлене благословення, якого так щиро прагнула кожна єврейська родина: їхню оселю не звеселяли дитячі голоси; бажання зберегти свій рід спонукало Елкану, як це траплялося з багатьма іншими, укласти другий шлюб. Та цей крок, продиктований недостатньою вірою в Бога, не приніс щастя. В домі з'явилися сини й доньки, але радість і краса священної постанови, запровадженої Богом, затьмарилися: в сім'ї не було миру. Пеніна, нова дружина Елкани, виявилася ревнивою й обмеженою жінкою, яка поводилася пихато й зухвало. Анна, здавалось, не мала жодної надії; її життя стало нестерпно тяжким, однак вона зносила випробування лагідно, без нарікань.

Елкана ретельно дотримувався усіх Божих постанов. Служіння все ще відбувалося в Шіло, однак нерегулярно, а тому від Елкани не вимагалось особливої роботи, яку він, як левит, повинен був виконувати у Святині. Проте він приходив на призначені зібрання зі своєю сім'єю, щоб поклонитися Богові та принести жертви.

Злий дух, який мучив його сім'ю, давався взнаки навіть під час свят, пов'язаних зі служінням Богові. Після принесення жертви подяки вся сім'я, за встановленим звичаєм, сходилася на урочисту й разом з тим веселу гостину. У таких випадках Елкана давав другій дружині, матері його дітей, спеціальну частину для неї і для кожного сина й доньки; однак на знак поваги до Анни він давав їй подвійну частку, підкреслюючи цим, що кохає її так, якби вона мала сина. Тоді друга дружина, охоплена ревнощами, вимагала, щоб першість все ж належала їй, оскільки вона особливим чином удостоїлася Божої милості, і докучала Анні, нагадуючи про її бездітність як доказ того, що Господь позбавив її Своєї ласки. Це повторювалося з року в рік, і Анна більше не могла цього зносити. Не в змозі приховати своє горе, вона безутішно плакала й залишала гостину. Даремно чоловік намагався потішити її. “Чого ти плачеш і чому не їси? І чого сумне твоє серце? — казав він. — Чи ж я не кращий у тебе за десятьох синів?”

Анна не вимовила ні слова докору. Тягар, який вона не могла розділити з жодним другом на землі, вона принесла до Бога. Анна ревно благала, щоб Він зняв з неї ганьбу та подарував їй найбільшу дорогоцінність — сина, котрого вона виростить і виховає для Нього. Жінка дала урочисту обітницю: якщо її прохання буде почуте, вона посвятить Богові свою дитину від самого її народження. Так Анна, наблизившись до входу в Скинію, в скорботі духа “молилася… та плакала гірко”. Не вимовляючи вголос жодного слова, вона розмовляла з Богом у серці своїм. У ті недобрі часи вияви щирого моління були рідкісним явищем. Непристойні учти, і навіть пияцтво під час релігійних свят, стали звичайною справою, тому Ілій, Первосвященик, побачивши Анну, подумав, що вона упилася вином. Гадаючи, що жінка заслуговує докору, він суворо сказав: “Доки ти будеш п'яною? Йди, та витверезись!”

Засмучена й налякана Анна лагідно відповіла: “Ні, пане мій, — я — бідна жінка і в смутку, а вина чи п'янкого напою я також не пила. Я виливаю мою душу перед Господом. Не вважай твою рабиню за якусь негідницю, бо я молюсь так довго з великої скорботи та з туги своєї”.

Первосвященик був глибоко зворушений почутим, адже він був мужем Божим, і замість докору благословив її: “Іди з миром! Нехай Бог Ізраїлів дасть тобі по бажанню твоєму”.

Молитва Анни була почута; жінка отримала дар, про який так щиро молилася. Вона назвала дитину Самуїлом, що означає “випрошений від Бога”. Як тільки хлопчик підріс і його вже можна було відлучити від матері, вона виконала свою обітницю. Анна любила свого сина з усією відданістю материнського серця; спостерігаючи за його розвитком та слухаючи дитяче лепетання, вона щодня все більше й більше прив'язувалась до нього. Він був ЇЇ єдиним сином, особливим даром Небес, але вона отримала Його як скарб, посвячений Богові, і не могла утримати від Подателя того, що Йому належало.

Ще раз Анна з чоловіком пішла в Шіло і представила свій дорогоцінний дар в Ім'я Боже священикові з такими словами: “Я молилася за цю дитину, — і Господь дав мені те, що я просила в Нього, а тепер я віддаю його Господеві; на увесь його вік, хай належить Господеві”. Ілій був глибоко зворушений вірою та відданістю цієї ізраїльської жінки. Як надто поблажливий батько, він був приголомшений і засоромлений, дивлячись на велику жертву матері, котра розлучалася зі своєю єдиною дитиною, щоб посвятити її на служіння Богові. Він бачив у цьому докір власній егоїстичній любові; у смиренні та благоговінні Ілій схилився перед Господом і поклонився Йому.

Серце матері було сповнене радості та хвали, і вона прагнула висловити свою подяку Богові. Під натхненням Духа, Який зійшов на неї, Анна молилась такими словами:

“Серце моє у Господі радіє,

Мій ріг піднявся вгору у моїм Бозі;

Розкрилися уста мої на моїх ворогів,

бо радію спасінням Твоїм!

Немає святішого, як Господь,

Немає іншого, крім Тебе,

і скелі іншої немає, як Бог наш!

Більше не говоріть гордовито,