Розділ 71. Гріх Давида і каяття 

За основу цього розділу взято другу Книгу Самуїлову, розділи 11—12

Біблія досить стримана стосовно похвали людям. У ній вельми скупо розповідається про заслуги навіть найвидатніших мужів, які будь-коли жили. Подібне замовчування не випадкове і з нього потрібно зробити висновки. Усі добрі якості, які мають люди, є Божим даром; добрі справи звершуються Божою благодаттю через Христа. Оскільки люди всім зобов'язані Богові, то й слава від того, ким вони є і що роблять, належить тільки Йому; люди — лише знаряддя в Божих руках. Більше того, на підставі біблійних історій довідуємось, якою небезпечною справою є вихваляння або звеличування людини; якщо тільки особистість починає забувати про свою повну залежність від Бога і надіятися на власні сили, її падіння стає неминучим. Кожна людина провадить боротьбу з ворогами, котрі сильніші від неї: “Бо наша боротьба не проти крові та плоті, але проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви світу цього, — проти піднебесних духів злоби” (Ефесянам 6:12). Ми не здатні боротися власними силами, тому усе, що відвертає наші думки від Бога, все, що призводить до самозвеличення та почуття власної незалежності, неодмінно приготує дорогу для нашого падіння. Біблія має на меті викликати недовір'я до людської сили і в той же час вселити віру в силу божественну.

Ніщо інше, як дух самовпевненості й самозвеличення приготував Давидові шлях до падіння. Лестощі та майстерні зваблення, на які так багаті влада й розкіш, не обминули його. Взаємовідносини з навколишніми народами також позначилися згубним впливом. За звичаєм, поширеним серед правителів Сходу, злочини, недопустимі для підлеглих, обходилися цареві безкарно; закон про стриманість, обов'язковий для підданих, не поширювався на царя; усе це притупило в Давида усвідомлення огидної природи гріха. Замість того щоб в покорі покладатись на силу Єгови, цар почав надавати перевагу власній мудрості і силі.

Як тільки сатані вдається розлучити душу з Богом — єдиним Джерелом сили, він намагається збудити гріховні бажання тілесної природи. Діяльність ворога відзначається холоднокровністю і послідовністю; спочатку вона може бути непомітною і не викликати жодних побоювань, однак ця таємна робота руйнує фортецю принципів. Вона починається з речей, на перший погляд, незначних: людина починає нехтувати вірністю Богові, необхідністю повністю покладатися на Нього і починає запозичувати звички світу, наслідувати його вчинки.

Перед закінченням війни з аммонітянами Давид, передавши керівництво військом Йоавові, повернувся до Єрусалима. Сірійці були вже підкорені Ізраїлем, а тому повна перемога над аммонітянами здавалася неминучою. Давид був оточений плодами перемоги та почестями свого мудрого й умілого правління. Саме тоді, коли він заспокоївся і втратив пильність, спокусник скористався можливістю, аби опанувати його розумом. Той факт, що Бог перебував у тісному спілкуванні з Давидом і виявляв до нього таку велику милість, повинен був, як ніщо інше, спонукувати царя берегти себе непорочним. Але, опинившись у безпеці та добробуті, Давид перестав покладатися на Бога і поступився сатані, заплямувавши свою душу гріхом. Призначений Небом стати на чолі народу; вибраний Богом для того, щоб дотримуватись Його Закону, цар сам зневажив його постанови. Той, котрий повинен був наводити жах на грішників, власним прикладом зміцнив їхні руки.

Серед небезпек, які загрожували йому замолоду, Давид, свідомий своєї непорочності, міг віддати свою справу Богові. Рука Господня провадила його безпечним шляхом повз численні тенета, поставлені для його ніг. Але зараз, винуватий та нерозкаяний, він не просив допомоги та керівництва Небес, а намагався виплутатися з небезпеки, в яку втягнув його гріх. Вірсавія, чия згубна краса виявилася пасткою для царя, була дружиною Урії-хіттеянина, одного з найхоробріших і найвірніших воїнів Давида. Ніхто не міг передбачити, якими будуть наслідки цього злочину, якщо про нього стане відомо. Закон Божий проголошував перелюбника гідним смерті, і гордий збезчещений воїн міг би помститися, навіть відібравши життя в царя або підбуривши народ до повстання.

Усяка спроба Давида приховати свою провину не мала успіху. Він віддав себе у владу сатани; йому загрожувала небезпека; ганьба, що чекала на нього, була гірша за смерть. Вихід, здавалося, був лише один, і у відчаї Давид поспішив додати до перелюбу ще й вбивство. Той, хто знищив Саула, намагався призвести до загибелі й Давида. Хоча спокуси були різними, вони провадили до одного — порушення Божого Закону. Давид вважав, що, коли Урія буде вбитий у бою рукою ворога, вина за його смерть не буде приписана цареві; у такому випадку Вірсавія буде вільною стати дружиною Давида, а він уникне підозри, і царська честь буде збереженою.

Урія сам став вісником, принісши наказ про власний смертний вирок. У листі царя, який Урія власноручно передав Йоавові, зазначалося: “Поставте Урію попереду у найтяжчому бою і відступіть від нього, щоб він був уражений і помер”. Йоав, котрий вже заплямував себе безпричинним убивством, без вагань виконав наказ царя; і Урія загинув від меча аммонітянина.

До цього часу репутація Давида як правителя була настільки бездоганною, що з ним могли рівнятися хіба що деякі монархи. Про нього говорилося, що він “чинить суд та справедливість для всього народу свого” (2 Самуїлова 8:15). Непорочність Давида завоювала довір'я і відданість народу. Та, відійшовши від Бога і віддавши себе у владу лукавого, він став на деякий час агентом сатани; однак цар і надалі перебував при владі, яку дав йому Бог, і тому вимагав послуху, наражаючи на небезпеку тих, котрі могли виявити його гріх. Йоав, який був більше відданий цареві, аніж Богові, порушив Закон Божий, тому що так звелів цар.

Давид отримав владу від Бога, але повинен був застосовувати її тільки в гармонії з божественним Законом. Коли ж він звелів вчинити те, що суперечило Божому Закону, то послух у такому випадку ставав гріхом. “Немає влади, яка не від Бога” (Римлянам 13:1), але ми не повинні коритися їй усупереч Божому Закону. Апостол Павло в Посланні до коринтян висуває принцип, яким ми повинні керуватися. Він говорить: “Будьте моїми наслідувачами, як і я Христа!” (1 Коринтянам 11:1).

Давид отримав повідомлення про виконання його наказу; слова були підібрані з такою старанністю, щоб не викликати жодної підозри щодо Йоава, або царя. Йоав наказав послові, говорячи: Як закінчиш оповідати цареві про увесь перебіг бою, і якщо цар закипить гнівом… то ти скажеш: “Помер також твій слуга хіттеянин Урія”. І пішов посланець у дорогу, і доповів Давидові все, що наказав йому Йоав.

Цар відповів: “Так скажеш до Йоава… Не переймайся тим, бо меч пожирає то тут, то там. Підсиль свій наступ на місто і зруйнуй його! Так ти підбадьориш Йоава!”

Коли для Вірсавії минули дні жалоби по чоловікові, встановлені за звичаєм, “Давид послав, і забрав її до свого дому, і вона стала йому за жінку”. Той, чиє чутливе сумління та високе почуття гідності не дозволяли навіть під час небезпеки, що загрожувала життю, піднести руку на помазаника Господнього, впав настільки низько, що скривдив і вбив одного з найвірніших і найдоблесніших воїнів, сподіваючись при цьому спокійно насолоджуватись плодами свого гріха.

На жаль, як же потьмяніло сяюче золото! Як змінилося воно!

Спочатку сатана в яскравих фарбах змальовує перед людьми переваги, які вони можуть одержати завдяки переступу. Таким чином він звів ангелів. Саме так він спокусив Адама та Єву до гріха. Сатана і досі продовжує діяти такими ж методами, відвертаючи багатьох від послуху Богові. Він відкриває шлях гріха, як вельми бажаний, але “кінець його — стежка до смерті” (Приповісті 14:12). Щасливі ті, котрі, відважившись ступити на цей шлях, зрозуміли, наскільки гіркими є плоди гріха, і завчасно звернули з нього. Бог у Своїй милості не допустив, щоб Давид остаточно загинув, спокусившись зрадливими плодами гріха.

Боже втручання було необхідним також і задля Ізраїлю. З плином часу гріх Давида та Вірсавії став відомим, викликаючи підозру, що смерть Урії була запланованою. Це ганьбило Господа. Він виявив ласку до Давида і звеличив, в той час як його гріх спотворив Божий характер і збезчестив Його Ім'я. Це призвело до пониження норм моралі в Ізраїлі, так що для багатьох гріх втратив свою огидність, а ті, котрі не любили Бога й не боялися Його, стали ще сміливішими у своєму беззаконні. Пророкові Натану було доручено піти до Давида зі словами докору. Це було нечувано страшне та суворе осудження. Лише декотрі з монархів могли вислухати таку догану і не віддати на смерть викриваючого злочин, Натан мужньо сповістив божественний вирок, вчинивши це з мудрістю, отриманою з Неба; його слова зворушили сумління царя, розбудили співчуття, примусивши винести самому собі смертний вирок. Звертаючись до Давида, як до Богом призначеного захисника прав людини, пророк розповів йому історію кривди й насильства, що вимагали відплати.

“В одному місті жили два чоловіки, — сказав він, — один багатий, а другий убогий. У багатого було дуже багато корів та овець, а вбогий не мав нічого, окрім однієї маленької овечки, яку він купив і годував. І росла вона разом з його дітьми. Його хліб вона їла і з його чаші пила, спала на лоні його, і була йому як дочка. Якось прийшов до багатого чоловіка подорожній, але той пожалів узяти зі своєї дрібної чи з великої худоби, щоб зготувати їжу подорожньому, який до нього прибув, — він узяв овечку убогого чоловіка, і приготував її для чоловіка, що до нього прийшов”.

Розгнівавшись, цар вигукнув: “Як живий Господь, — заслужив смерть той чоловік, що зробив таке. І за овечку він поверне вчетверо, за те, що вчинив таке, і не мав співчуття” (2 Самуїлова 12:5—6).

Спрямувавши погляд на царя, Натан підніс праву руку до неба й урочисто проголосив: “Ти той чоловік!.. І чому ж ти, — продовжував він, — зневажив Господнє слово і вчинив те, що є злом в очах Його?” Винуватці можуть, подібно до Давида, приховати свій злочин від людей; можуть докладати усіх зусиль, аби навіки утаїти від людських очей вчинене ними зло, та “все наге та відкрите перед очима Його, — Йому дамо звіт!” (Євреям 4:13). “Немає нічого захованого, щоб не відкрилось, ані потаємного, щоб не виявилося” (Матвія 10:26).