Розділ 51. Божа турбота про бідних

Для того, щоб заохотити людей для участі і в релігійному служінні, а також з метою кращого забезпечення бідних, виникла потреба в другій десятині з усього прибутку. Щодо першої десятини Господь проголосив: “А Левієвим синам Я дав у спадщину всі десятини” (Числа 18:21). З приводу другої десятини Він звелів: “І будеш їсти перед Господом, Богом твоїм на місці, яке Він вибере, щоб ім’я Його перебувало там, десятину збіжжя твого, виноградного соку, олії твоєї й перворідних твоєї великої й дрібної худоби, щоб ти навчався боятися Господа, Бога твого, по всі дні” (Повторення Закону 14:23, 29; 16:11—14). Цю десятину або її еквівалент у грошах люди повинні були приносити на місце, де була встановлена Святиня, протягом двох років. Після принесення дарів подяки Богові та особливої частини священикові, залишки використовували для влаштування релігійного свята, в якому брали участь левити, паломники, сироти і вдови. Такою була постанова щодо дарів подяки та учт, влаштовуваних під час щорічних свят, коли народ мав змогу перебувати в товаристві священиків та левитів, від яких вони отримували повчання й підбадьорення під час служіння. Проте кожного третього року друга десятина використовувалася вдома — для частування левитів і бідних, як звелів Мойсей: “…І будуть вони їсти в житлах твоїх і наситяться” (Повторення Закону 26:12). Ця десятина витрачалася на доброчинні цілі та для виявлення гостинності.

Для надання допомоги бідним були передбачені ще й інші заходи. Після того, як люди визнали Божі вимоги, їм були запропоновані закони Мойсея, які вирізнялись щедрістю, добротою й гостинністю до бідних. Хоч Бог і обіцяв рясно благословити Свій народ, в Його наміри не входило повністю огородити їх від убогості. Він заявив, що бідні завжди будуть на землі. Серед Його народу завжди будуть убогі, які спонукуватимуть ізраїльтян до виявлення співчуття, доброти та великодушності. Тоді, як і тепер, людей могло спіткати лихо, хвороба, втрата майна; однак, доки вони чинили так, як цього вимагав Бог, серед них не було ані жебраків, ані голодуючих.

Згідно з Божим Законом, бідний мав право на певну частину того, що родить земля. Голодна людина могла піти на поле свого сусіда або до його саду чи виноградника й узяти зерна або плодів для вгамування голоду. Користуючись цим дозволом, учні Ісуса, проходячи в суботу ланами, зривали колосся та їли зерно.

Усе, що залишалося після жнив на полі, в саду чи винограднику, належало бідним. “Коли будеш жати жниво на своїм полі, — сказав Мойсей, — і забудеш на полі снопа, не повертайся за ним… Коли будеш оббивати оливкове дерево, не будеш придивлятися ще раз до галузок… Коли будеш збирати виноград зі свого виноградника, не будеш збирати залишеного за собою, — воно має належати приходькові, сироті та вдові. Пам'ятай, що рабом ти був в єгипетській землі” (Повторення Закону 24:19—22; Левит 19:9—10).

Кожний сьомий рік передбачав особливі привілеї для бідних. Суботній рік, як його називали, починався після жнив. Коли після збирання врожаю надходив час сівби, люди не повинні були сіяти, а також обробляти виноградники; вони не повинні були сподіватися врожаю на полі чи збору винограду. З того, що земля вродить сама, вони могли споживати свіжі плоди, але не повинні були робити з них запасів у своїх сховищах. Урожай того року належав захожим, сиротам, вдовам і навіть польовим звірям (Вихід 23:10—11; Левіт 25:5).

Однак, якщо земля, зазвичай, приносила врожаї, яких вистачало лише для задоволення потреб людей, то як могли вони проіснувати сьомий рік, взагалі не зібравши врожаю? Божа обітниця проголошувала, що їхні потреби будуть повністю забезпечені: “І зішлю Я благословення Своє на вас шостого року, — сказав Він, — і зародить врожай за три роки. А як посієте восьмого року, то їстимете ще зі старого врожаю аж до дев'ятого року, — до збору нового врожаю будете їсти зі старого” (Левіт 25:21—22).

Дотримання суботнього року мало бути на користь як землі, так і людям. Земля, що відпочине протягом року, даватиме рясніший врожай. Люди в цей час також звільнялися від важких польових робіт, і хоч були інші види роботи, яку вони виконували в цей час, всі насолоджувалися відпочинком, який давав змогу відновити сили, необхідні для праці в наступні роки. Вони мали більше часу для роздумів, молитв, ознайомлення з Господнім вченням і Його вимогами, а також для повчання й виховання своїх домашніх.

Суботнього року рабів-євреїв відпускали на волю, до того ж — не з порожніми руками. Господь звелів: “А коли відпускатимеш його від себе на волю, то не відпускай його з порожніми руками; і обов'язково обдаруй його щедро із твоєї кошари та з току твого, і з твоєї винотоки, — усім, чим поблагословив тебе Господь, Бог твій, ти даси йому” (Повторення Закону 15:13—14).

Платня за працю мала видаватися без затримок. “Не пригноблюй нужденного наймита, убогого чи то з братів твоїх, чи з приходьків, які перебувають у твоїм Краї… Того самого дня ще до заходу сонця виплати йому заробіток, бо він убогий, і всією душею чекає плати” (Повторення Закону 24:14—15).

Особливі вказівки були дані й щодо слуг, котрі втікали від своїх господарів: “Не видавай панові його раба, який сховається у тебе, втікаючи від свого господаря. Він житиме в тебе у такому місці, яке він сам собі вибере — в одному з твоїх міст (осель), і не пригноблюй його” (Повторення Закону 23:15—16).

Для бідного сьомий рік був роком звільнення від боргів. Євреям було наказано завжди допомагати своїм братам, які терплять злидні, позичаючи їм гроші без лихви (відсотків). Брати з бідного лихву суворо заборонялося: “А коли зубожіє твій брат і виявиться в злиднях, допоможи йому, приходько він чи осілий, щоб він міг жити при тобі. Не братимеш від нього відсотків та прибутку — бійся Бога свого, — і нехай живе брат при тобі. Грошей не позичатимеш йому на відсотки, і не даватимеш йому їжі на лихву” (Левіт 25:35—37). Якщо борг був несплаченим до року відпущення, то його прощали. З цього приводу народ отримав ясні застереження — не відмовляти своїм братам в потрібній допомозі: Коли буде серед тебе вбогий, хтось із братів твоїх… то не зроби запеклим свого серця, і не закрий перед ним своєї руки… Стережися, щоб у серці твоїм не зародилася грішна думка і ти не сказав: “Наблизився сьомий рік, рік відпущення”, та й станеш споглядати лихим оком на вбогого брата твого, і не даси йому нічого; він закликав би тоді Господа проти тебе й був би на тобі гріх… Справді, не переведуться убогі з-посеред Краю, тому я наказую тобі: “Щедро відкривай руку свою для брата свого, для нужденного і для незаможного в краї твоїм”. “Обов'язково позич йому за його потребою, дай, що буде бракувати йому” (Повторення Закону 15:7—9, 11).

Ніхто не повинен був побоюватися, що щедрість призведе його до зубожіння. Послух Божим Заповідям неодмінно стягує благословення і добробут. “Ти позичатимеш багатьом людям, — сказав Він, — а сам у них позичати не будеш; володітимеш багатьма народами, та вони не володітимуть тобою” (Повторення Закону 15:6).

Після “семи суботніх років”, “по сім років сім раз”, надходив великий суботній рік відпущення — ювілейний. “І засурмите у ювілейні сурми… по цілому Краю. І освятите рік п'ятдесятиріччя, і оголосите волю для всіх мешканців Краю. Це буде ювілей для вас: і повернеться кожен до своєї посідлості, і до родини своєї” (Левіт 25:9—10).

“Десятого дня сьомого місяця, в день очищення” звучала ювілейна сурма. По всій землі, де лише мешкав єврейський народ, було чути цей звук, що закликав усіх дітей Якова зустріти рік визволення. Великого Дня очищення прощалися гріхи Ізраїлю, і народ з радісним серцем вітав ювілейний рік.

Цього року, як і суботнього, не сіяли і не збирали врожаю, а те, що родила земля, вважалося законною власністю бідних. Певний клас єврейських рабів — всі ті, котрі не отримали свободи в суботній рік, — тепер мали бути звільнені. Та ювілейний рік особливо відзначався тим, що вся власність на землю переходила до її колишніх господарів. Земля була поділена за жеребом — згідно із наказом Божим. Після поділу ніхто не мав права обмінювати своє володіння або продавати землю, хіба що злидні примушували його це зробити; але, якщо хтось із родичів такого або сам господар бажали згодом викупити землю назад, то той, хто купив її, не мав права відмовити у продажі її; якщо ж земля все ще залишалася невикупленою, то в ювілейний рік вона все рівно поверталася до свого власника або до його спадкоємців.

Господь об'явив Ізраїлю: “А землі не будете продавати назавжди, бо земля Моя; ви ж приходьки та осілі орендарі в Мене” (Левіт 25:23). Люди повинні були розуміти, що земля, якою їм дозволялося тимчасово користуватися, належить Богові, що Він є її законним Володарем та повноправним Господарем, Котрий особливим чином піклується про бідних та знедолених. Усі повинні були усвідомлювати, що бідні мають таке ж саме право на місце в Божому світі, як і багаті.

Такими були заходи, передбачені нашим милосердним Творцем, щоб полегшити страждання і внести промінь надії й іскру світла в життя знедолених та зневірених.

Господь бажав стримати надмірну любов людей до власності та влади. Постійне накопичення багатства одним класом за рахунок зубожіння та деградації іншого класу суспільства призводить до великого лиха. Якщо б владу багатих якимось чином не обмежувати, то бідні, хоч вони й дорогі в Божих очах, були б зневажені і занедбані; багаті виявляли б по відношенню до них зверхність, забуваючи при цьому про те, що бідні люди в Божих очах мають таку ж саму вартість. Утиски й пригнічення викликатимуть гнів і обурення бідного люду. Відчай та безнадійність призведуть до занепаду моралі у суспільстві, відчинять двері усім видам злочину. Запроваджені Богом постанови мали на меті збереження соціальної рівності. Заходи, передбачені суботнім і ювілейним роками, значною мірою виправляли недоліки, які впродовж того чи іншого періоду часу виникали в соціальному й політичному житті народу.

Ці постанови передбачали для багатих благословення не менші, ніж для бідних. Вони мали вберегти їх від жадібності й самозвеличення, виховати в них благородний дух доброзичливості, зміцнюючи добру волю й довір'я між різними класами суспільства; вони забезпечували соціальний порядок та стабільність управління. Усі ми, немов окремі нитки, тісно переплітаємося один з одним у великому полотні людства, а тому усе, що можемо зробити для добра і піднесення інших, повернеться до нас благословенням. Закон взаємозалежності поширюється на усі верстви суспільства. Бідні не більше залежать від багатих, ніж багаті від бідних. У той час як один клас просить частки благословень, котрі Бог злив на більш заможних сусідів, останні мають потребу у їх вірній службі, в силі розуму й рук, що якраз і є капіталом бідних.