Розділ 64. Давид-утікач

За основу цього розділу взято першу Книгу Самуїлову, розділи 18—22

Після перемоги над Голіятом Саул узяв Давида до себе, не дозволивши йому повернутися до батьківського дому. І сталося так, що “серце Йонатана прихилилося до серця Давидового, — і полюбив його Йонатан, як свою душу”. Йонатан і Давид уклали між: собою угоду, що будуть як брати, і царський син “зняв із себе плаща, що був на ньому, і дав його Давидові, а також військовий одяг і усе, — аж до меча свого, лука і пояса свого”. На Давидові лежала велика відповідальність, однак він залишався скромним і завоював любов не тільки народу, а й царської сім'ї.

“І ходив Давид скрізь, куди лише посилав його Саул, діяв мудро, так що настановив його Саул над своїм військом”. Давид відзначався розважливістю і вірністю; було очевидно, що благословення Боже спочивало на ньому. Іноді Саул усвідомлював свою неспроможність правити Ізраїлем, відчуваючи, що його царство знаходилося б у більшій безпеці, якби він мав підтримку людини, котра керується Господніми вказівками. Саул надіявся, що взаємостосунки з Давидом захищатимуть його. Оскільки Давид користувався милістю і прихильністю Господа, а також Його захистом, то присутність юнака стала б охороною для Саула в час бойових дій.

Ніщо інше, як Боже Провидіння звело Давида із Саулом. Становище Давида при царському дворі давало йому змогу увійти в курс справ і тим самим приготуватися до майбутньої великої діяльності, а також завоювати довір'я народу. Злигодні й труднощі, що випали на його долю через ворожнечу Саула, навчили його усвідомлювати залежність від Бога і повністю покладатися на Нього. Дружба Йонатана й Давида також була Провидінням Божим, щоб зберегти життя майбутньому правителеві Ізраїлю. У всьому цьому Бог здійснював Свої добрі наміри щодо Давида і ізраїльського народу.

Однак Саул не довго виявляв прихильність до Давида. Коли Саул і Давид поверталися після бою з филистимлянами, “повиходили жінки зо всіх Ізраїлевих міст, — щоб співати і танцювати назустріч цареві Саулові під звуки бубнів, із радістю, та з цимбалами”. Одні з них співали: “Саул побив тисячі”, — а інші, підхопивши мелодію, додавали: “а Давид — десятки тисяч!” Демон ревнощів увійшов у серце царя. Він розсердився через те, що ізраїльські жінки у своїй пісні вихваляли Давида більше, ніж його. Замість того, щоб придушити в собі заздрість, він, являючи свою слабкість, вигукнув: “Давидові дали десятки тисяч, а мені тільки тисячі, — йому бракує ще тільки царювання!”

Великим недоліком Саула було те, що він любив, аби його хвалили. Ця риса справляла домінуючий вплив на його дії й думки; усе навколо свідчило про його жадобу похвали і самозвеличення. У визначенні того, що є правильним, а що помилковим, Саул керувався досить низькими стандартами — схваленням народу. Ніхто не може перебувати в безпеці, якщо намагається догодити людям, не шукаючи перш за все Божого схвалення. Саул постійно мріяв бути першим в очах народу, і коли жінки співали похвальну пісню, у царя виникло тверде переконання в тому, що Давид завоює серця народу і царюватиме замість нього.

Саул відчинив своє серце перед духом ревнощів, який отруїв його душу. Незважаючи на слова пророка Самуїла про те, що Бог виконає все, що намітив, і ніхто не зможе перешкодити Йому, цар своєю поведінкою довів, що не мав правдивого знання щодо планів і Божої сили. Воля ізраїльського царя чинила опір волі Безмежного. Керуючи ізраїльським царством, Саул не навчився керувати собою. Він дозволяв почуттям заволодівати його розумом, поки, врешті-решт, його охопила нестямна лють. У приступі гніву Саул був готовий відібрати життя у кожного, хто наважився протистати його волі. Після такого приступу шаленства він впадав у депресію, відчуваючи презирство до самого себе, а докори сумління напосідали на його душу.

Саул любив слухати, як Давид грає на арфі; здавалося, що в такі хвилини злий дух на деякий час залишав царя. Та одного разу, коли юнак співав перед ним похвальні гімни Богові під акомпанемент солодких звуків арфи, Саул раптом кинув списа у співака, маючи намір убити його. Бог врятував Давида, і він неушкодженим втік від гніву знавіснілого царя.

Однак ненависть Саула до Давида зростала, він все ретельніше шукав нагоди позбавити юнака життя, але жоден злочинний намір, спрямований проти Божого помазаника, не мав успіху. Саул повністю опинився під владою нечистого духа, який управляв ним, в той час як Давид покладався на могутнього Порадника і сильного Визволителя. “Страх Господній — початок премудрості” (Приповісті 9:10), і Давид постійно молився Богові, щоб Він допоміг йому ходити перед Ним у непорочності.

Бажаючи звільнитися від присутності суперника, цар “віддалив його від себе і настановив тисячником… А весь Ізраїль та Юда любили Давида”. Народ швидко зрозумів, що Давид — тямущий чоловік і довірені йому справи вирішує розумно і вміло. Поради юнака свідчили про те, що він, дійсно, мудра та обачна людина, на яку можна покластися, тоді як судження Саула іноді виявлялися ненадійними, а його рішення — нерозважливими.

Хоча Саул завжди шукав можливості знищити Давида, але разом з тим боявся його, оскільки було очевидним, що Господь перебував з юнаком. Непорочність Давида викликала гнів царя; монархові здавалося, що його життя і присутність служать для царя докором, оскільки, порівняно з Давидом, його власний характер виглядав дуже непривабливо. Заздрість зробила Саула нещасним, наражаючи на небезпеку його скромного слугу.

Яке ж невимовне лихо спричинює в нашому світі ця недобра риса характеру! Та сама ворожнеча, яка підбурювала Каїна повстати проти Авеля через те, що діла брата були праведними і Бог вшанував його, а його діла — лихими і Господь не міг поблагословити їх, оселилась і в серці Саула. Заздрість — це плід гордості, і, якщо її виношувати в серці, вона призведе до ненависті і, врешті-решт, до помсти та вбивства. Сатана виявив свій характер, викликаючи лють Саула проти того, хто не заподіяв йому жодного зла.

Цар пильно стежив за Давидом, сподіваючись спіймати його на якомусь необдуманому вчинку, що послужило б приводом його опали. Саул відчував, що не матиме спокою, доки не позбавить юнака життя, і водночас розумів: такий лихий вчинок не користуватиметься схваленням народу. Він розставив пастку для Давида, спонукаючи його ще з більшим запалом провадити війну з филистимлянами, обіцяючи як нагороду за мужність — шлюб зі своєю найстаршою донькою. На таку пропозицію Давид скромно відповів: “Хто я і яке життя моє та рід мого батька в Ізраїлі, щоб бути зятем царя?”

Саул довів свою нещирість, віддавши царівну заміж за іншого.

Прихильність, з якою ставилася до Давида Мелхола — наймолодша Саулова донька — надала цареві іншу можливість, щоб скласти змову проти свого суперника. Юнакові була обіцяна рука Мелхоли за умови, якщо він завдасть поразки і знищить певну кількість ворогів Ізраїлю. “Саул думав тим зробити так, щоб Давид попав у руки филистимлян”, але Бог зберіг Свого слугу. Давид повернувся переможцем з поля бою, щоб стати зятем царя. “Мелхола, Саулова дочка, покохала його”, і розлючений цар побачив, що усі його інтриги привели лише до звеличення того, кого він мав намір знищити. Він все більше переконувався, що Давид є саме тим чоловіком, про якого Господь сказав, що він кращий за нього, і який буде царювати над Ізраїлем замість нього. Скинувши з себе маску, Саул наказав Йонатану та слугам свого двору позбавити життя того, кого він ненавидів.

Йонатан відкрив Давидові намір царя і звелів йому сховатися, доки він не вблагає батька помилувати визволителя Ізраїлю. Йонатан нагадав цареві про все, що зробив Давид, аби зберегти честь і життя ізраїльтян, і попередив, що на вбивцю того, котрого Бог використав, щоб розігнати їхніх ворогів, впаде страшна вина. Ці слова вплинули на сумління царя, і його серце пом'якшало. І Саул присягнув: “Як живий Господь, — не буде він убитий!” Давида привели до Саула, і він служив йому, як і раніше.

Знову розпочалася війна поміж ізраїльтянами й филистимлянами, і Давид попровадив своє військо проти ворогів. Євреї здобули велику перемогу і вихваляли Давида за мудрість та героїзм. Це розбудило в Саулі колишню ненависть. Одного разу, коли молодий чоловік грав перед царем і мелодійні звуки його арфи наповнювали палац, Саул, впавши в гнів, жбурнув у Давида списа, сподіваючись прибити музиканта до стіни, але Господній ангел відхилив смертоносну зброю. Давид врятувався і втік до свого дому. Саул послав своїх людей, наказавши їм схопити Давида вранці, як він буде виходити з дому, і вбити.

Однак Мелхола попередила Давида про намір батька. Вона благала його сховатися, щоб врятувати собі життя, і допомогла спуститися йому через вікно, даючи можливість утекти. Давид утік до Самуїла в Раму, і пророк, не лякаючись гніву царя, прийняв втікача. Якою мирною оселею був дім Самуїла порівняно з царським палацом! Тут, серед оточуючих пагорбів, шанований Господній слуга продовжував своє служіння. З ним проживали кілька пророків, які осягали Божу волю та з благоговінням прислухалися до повчань Самуїла. Які ж дорогоцінні уроки засвоїв Давид від учителя Ізраїлю! Давид вважав, що Саулові загони не отримають наказу вдиратися у це священне місце, але для царя, розум якого потьмарився і привів його до відчаю, не залишилося вже нічого святого. Спілкування Давида з Самуїлом викликало в царя ревнощі, адже той, кого увесь Ізраїль шанував як Божого пророка, своїм впливом сприяв успіхові його суперника. Довідавшись, де переховується Давид, Саул послав слуг, щоб ті привели його до Гів'ї, де він збирався здійснити свій кривавий задум.

Посланці вирушили в дорогу, сподіваючись позбавити Давида життя, але Той, Котрий сильніший від Саула, керував ними. Їх перестріли невидимі ангели, як це трапилося колись з Валаамом, коли той ішов проклясти Ізраїль. Посланці Саула почали пророкувати про те, що трапиться у майбутньому, звіщаючи славу та велич Єгови. Таким чином Бог відвернув гнів людини і виявив Свою силу стримувати зло, оточивши водночас Свого слугу ангельською охороною.