Розділ 71. Гріх Давида і каяття 

й не забери Свого Духа від мене.

Верни мені радість спасіння Твого

і духом владичним підтримай мене.

Я буду навчати беззаконників дорогам Твоїм,—

і навернуться грішники до Тебе.

Визволь мене від переступу кровного, Боже,

Боже спасіння мого,

мій язик радісно величатиме Твою справедливість”.

(Псалми 50:1—16)

Таким чином, у цій священній пісні, яку виконували у зібраннях його народу, а також в присутності придворних: священиків і суддів, князів і воїнів, і яка мала розповідати усім прийдешнім поколінням історію його падіння, цар Ізраїлю докладно повідомляє про свій гріх, розкаяння і надію на прощення по милості Божій. Він не приховує свою провину, — навпаки, бажає, щоб сумна історія його падіння послужила наукою для інших.

Розкаяння Давида було щирим і глибоким. Він не зробив жодної спроби виправдати свій злочин. Не бажання уникнути грізних судів спонукувало його до молитви. Він бачив лише потворність свого гріха проти Бога, бачив порочність своєї душі і ненавидів гріх. Він просив у молитві не тільки прощення, а й чистоти серця. Давид не залишився у відчаї своєї боротьби. У Божих обітницях для грішників, які розкаялися, він вбачав доказ того, що буде прощений і прийнятий.

“Бо Ти жертви не прагнеш, — я дав би її,

в цілопаленнях не знаходиш задоволення.

Жертва Богові — дух скрушений;

серця скрушеного та розкаяного,

Ти, Боже, не відкинеш”.

(Псалми 50:18—19)

Хоча Давид і впав, та Господь підняв його. Тепер він був у тісніших стосунках з Богом і ближніми, аніж до падіння. Цар оспівує радість свого спасіння в таких словах:

Я визнав перед Тобою гріх свій

і не затаїв беззаконня свого.