Розділ «67»

Вайнберг кивнув.

– Я теж. Яка порода?

– Кільчастий.

– Говорить?

– Ні.

– Правильно, – кивнув Сахно. – Нíчого примушувати тварин розмовляти, для цього китайські іграшки є. А як звуть?

– Боря.

– А у мене черепаха… – мовив із дитячою безпосередністю Сахно. – Ніною звуть.

Згори знову долинув крик папуги, і Сахно попросив Ніка принести клітку вниз.

Красива купольна клітка була зачохлена. Вже поставивши її на стіл, Нік зняв чохол, і всі витріщилися на довгохвостого красеня, який теж із не меншою цікавістю оглядався на всі боки.

– Дай йому попоїсти, – наказав хазяїнові Сахно.

Той устав із-за столу, підійшов до кухонної шафки, дістав коробку із зображенням білого какаду.

– Вибач, – сказав раптом хазяїнові Сахно. – А я про тебе погано думав. Ти начебто нічого дядько…

І Нік, і Вайнберг подивилися на Сергія здивовано. Лише бельгієць, який не розумів, про що йшлося, був абсолютно заворожений папугою і витріщався на нього не кліпно.

Годинник відбив п’яту ранку. За вікном їдальні все ще було темно.

– Сергію, на автовідповідачі хтось обіцяв приїхати вранці! – захвилювався Нік.

– Хто приїде? – ввічливо запитав Сахно хазяїна.

– Це вже неважливо, – зітхнув Вайнберг.

– Ну, може, тобі неважливо, – погодився Сахно. – Але нам важливо…

– Друзі, вбивати приїдуть… я смерті вже не боюся… втомився боятися.