Розділ «76»

Уже три дні сім’я Віктора жила на задвірках Пущі-Водиці, колись популярного і досі затишного курортного передмістя. Жили вони в старому цегляному будинку з дерев’яною пофарбованою в синій колір заскленою верандою на односторонній вуличці. По інший бік вулички замість будинків ріс ліс, за яким, крізь голі дерева, виднілося озеро.

Іра, що трохи оговталася від недавнього шоку, господарювала: перемила кухонне начиння, старомодні тарілки з облямівочками, виделки та ножі з нержавіючої сталі. Судячи зі стану будинку, в нім не жили вже років п’ять. Але хтось сюди навідувався і навіть, схоже, лагодив водогін. У старій боженківській шафі лежала чиста постільна білизна. На тумбі у вітальні стояв телевізор «Славутич», вкритий вишитою серветкою. У кухонному буфеті – запас рибних консервів і пів’ящика банок із консервованим горошком.

За ці три дні Віктор разів десять говорив із Георгієм по телефону. Розповів про мікроавтобус «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі» і про свої підозри, з ним пов’язані. Просив дозволу з’їздити на Харківське шосе й забрати деякі речі.

Георгій попросив почекати і обіцяв, що скоро можна буде просто повернутися додому. Але коли – «скоро», не сказав. Потім іще кілька разів дзвонив і перепитував про мікроавтобус, який його явно зацікавив. Повідомив, що фірми «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі» в Києві не існує.

– Чи був на борту написаний телефон фірми? – запитав Георгій. – Зазвичай пишуть.

– Ні, точно не було.

Віктор бродив двором у пальті наопаш. Мобільник лежав у правій кишені напоготові. Іра поралася на кухні, а Яночка гралась у неї під ногами.

Незвична тиша Пущі-Водиці тривожила Віктора. Тільки іноді, з нечастими інтервалами, неподалік проїздив трамвай, і його залізна луна розганяла тривожну тишу та дозволяла Вікторові повертатися до нормального ритму роздумів.

Сівши на паркову лаву з чавунними литими боковинами, що стояла чомусь біля дерев’яного сараю, Віктор подзвонив у райвідділ. Сказав майорові, що його кілька днів не буде.

– Я вже помітив, – відповів Крисько. – Тебе, до речі, розшукували…

– Хто?

– Наче з міністерства. Дзвонили не мені, а черговому.

Час тягнувся нескінченно повільно. Віктор вийшов на порожню дорогу перед хвірткою. Спочатку почув, потім і побачив мотоцикл із коляскою, що їхав у його бік. «Зовсім як у селі», – подумав він.

Мотоцикл, на здивування Віктора, пригальмував, і дядько у ватнику та старій плетеній шапочці окинув його поглядом і запитав:

– Ви – Слуцький?

– Так, – сторопіло відповів Віктор.

– Там у вашого приятеля машина зламалася на розвилці. Просив вам коробку передати, – дядько показав поглядом на картонну коробку в колясці. – П’ятірку дав! – чи то з гордістю, чи то з повагою додав він.

Відторохтівши, мотоцикл поїхав, а Віктор, обережно розпакувавши на веранді коробку, виявив у ній щось подібне до пайка, які він отримував іноді в райвідділі: батон сухої ковбаси, банку майонезу, пакетики з суповими концентратами, вермішель, соняшникову олію тощо. Збоку лежав конверт. На записці в ньому було написано: «Картопля в льоху. Вхід усередині сараю. Георгій».

Пообідавши смаженою картоплею з рибними консервами, Віктор улаштувався на роздутій старій канапі. Яночка запозіхала, і її вклали на ліжко в іншій кімнаті. Ліжко стояло під вікном.